Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

- Я ж вас попереджав, - пролунав густий веселий голос, і всі побачили професора Дамблдора, що виходив з Великої зали. Він подивився на Фреда й Джорджа, і очі в нього хитро заблискали, - пропоную вам піти до мадам Помфрі. Вона вже лікує міс Фосет з Рейвенклову та містера Самерса з Гафелпафу котрі теж вирішили трохи подорослішати. Хоч мушу визнати, що за красою їхнім бородам далеко до ваших.

Фред і Джордж пішли до шкільної лікарні в супроводі Лі, що аж заходився з реготу, а Гаррі, Рон та Герміона, теж пирхаючи зі сміху, рушили на сніданок.

Цього ранку оздоблення Великої зали змінилося. Був Гелловін, отож під зачарованою стелею пурхала ціла хмара живих кажанчиків, а в кожному закутку шкірилися сотні гарбузів з вирізьбленими очима, носами та ротами. Гаррі підійшов до Діна й Шеймуса, котрі вгадували, хто з сімнадцятирічних або ще старших учнів Гоґвортсу міг подати на конкурс свої прізвища.

- Я чув, що Ворінґтон прокинувся для цього ще вдосвіта, - сказав Дін. - Це той телепень зі Слизерину, що схожий на корову.

Гаррі, котрий якось грав проти Ворінґтона у квідич, несхвально похитав головою. - Не можна, щоб чемпіон був зі Слизерину!

- А всі гафелпафці тільки й торочать, що про Діґорі, - презирливо кинув Шеймус. - Хоч я сумніваюся, що він наважиться ризикувати своєю вродою.

- Послухайте! - озвалася раптом Герміона.

У вестибюлі почулися підбадьорливі вигуки. Усі озирнулися й побачили Анжеліну Джонсон, що заходила в залу, сором'язливо усміхаючись. Анжеліна, висока чорнявка, що була загоничем ґрифіндорської квідичної команди, підійшла до них, сіла й сказала:

- Вдалося! Я щойно записалася!

- Жартуєш! - вражено вигукнув Рон.

- А хіба тобі вже сімнадцять? - поцікавився Гаррі.

- Ясно, що так. Бороди ж у неї немає, правда? - мовив Рон.

- Тиждень тому був мій день народження, - пояснила Анжеліна.

- Я рада, що хоч хтось із Ґрифіндору став кандидатом, - сказала Герміона. - Анжеліно, я щиро сподіваюся, що ти переможеш!

- Дякую, Герміоно, - всміхнулася їй Анжеліна.

- Краще ти, ніж красунчик Діґорі, - додав Шеймус, а кілька гафелпафців, що проходили повз їхній стіл, сердито на нього зиркнули.

- То що робимо сьогодні? - спитав Рон у Гаррі й Герміони, коли вони поснідали й виходили з Великої зали.

- Ми вже давненько не провідували Геґріда, - сказав Гаррі.

- Гаразд, - погодився Рон, - аби він тільки не почав просити, щоб ми пожертвували для скрутів по кілька пальців.

Герміонине обличчя раптом засвітилося радістю.

- До мене щойно дійшло... я ще й досі не пропонувала Геґрідові вступити в ССЕЧА! - пожвавилася вона. - Зачекайте мене, я збігаю нагору по значки!

- Ну, як так можна? - роздратовано буркнув Рон, коли Герміона побігла мармуровими сходами вгору.

- Роне, - раптом сказав Гаррі. - Он твоя симпатія...

У вхідні двері заходили учні з Бобатону, а серед них - дівчина-віїла. Всі, хто зібрався довкола Келиха вогню, розступилися, щоб дати їм дорогу, і при цьому уважно їх розглядали.

Мадам Максім зайшла до зали останньою й вишикувала своїх учнів у чергу. Один за одним бобатонці перетинали вікову лінію й кидали у біло-синє полум'я стрічки пергаменту. Після кожної стрічки вогонь на якусь мить спалахував червоним і сипав іскрами.

- Що буде з тими, кого не оберуть, як ти думаєш? - пробурмотів Рон на вухо Гаррі, коли в Келих Вогню кинула свою стрічку дівчина-віїла. - Повернуться до своєї школи чи залишаться стежити за турніром?

- Хтозна, - відповів Гаррі. - Може, й залишаться... Мадам Максім буде, здається, суддею, так?

Коли всі бобатонці покидали свої стрічки, мадам Максім знову випровадила їх надвір.

- Цікаво, а де сплять вони? - подумав уголос Рон, ідучи до вхідних дверей і проводжаючи їх поглядом.

Гучне торохкотіння за їхніми спинами свідчило про повернення Герміони з коробкою, повною значків ССЕЧА.

- О, добре. Біжімо, - заметушився Рон, долаючи кам'яні східці й не відводячи очей від спини дівчини-віїли, що віддалялася разом з мадам Максім.

Коли вони підходили до Геґрідової хижі на узліссі Забороненого лісу, їм відкрилася таємниця бобатонського нічлігу. Велетенська зеленаво-блакитна карета, в якій вони прибули, розташувалася за якихось двісті метрів від Геґрідової хатини, й учні якраз у ту карету залазили. Летючі коні завбільшки зі слонів, які її притягли, поскубували собі травичку в тимчасовій загороді неподалік.

Гаррі постукав у Геґрідові двері, і негайно почувся Ікланів гавкіт.

- Нарешті! - зрадів Геґрід, коли відчинив двері й побачив, хто то стукає. - Бо я вже гадав, шо ви си забули, де я мешкаю!

- Нам було ніколи, Геґ... - почала було Герміона, але враз замовкла, дивлячись на Геґріда й не знаходячи слів.

Геґрід мав на собі найкращий (і найжахливіший) ворсистий бурий костюм та картату жовтогарячу краватку. Але це ще не було найгірше. Він явно намагався приборкати своє волосся, використавши для цього неймовірну кількість якогось колісного шмаровидла. Тепер його волосся було розділене на два лискучі жмути - може, він хотів зробити собі хвостик, як у Білла, але виявив, що має для цього загусті патли. Новий вигляд не личив Геґрідові анітрохи. Якусь мить Герміона сторопіло дивилася на нього, а тоді, мабуть, вирішила не робити зайвих коментарів і просто спитала: - Гм... а де скрути?

- На гарбузяній грядці, - радісно повідомив Геґрід. - Вони вже такі великі! Майже з метр. Біда тілько в тому, шо вони зачєли одне одного вбивати.

- Ой, справді? - Герміона зиркнула нищівним поглядом на Рона, що втупився в химерну Геґрідову зачіску і вже було роззявив рота, щоб з цього приводу щось бовкнути.

- Так, - сумно підтвердив Геґрід. - Але всьо файно, бо я їх поклав у окремі ящики. Ще десь зо двадцять си лишило.

- Яка радість, - вишкірився Рон.

Геґрід не звернув уваги на сарказм у його голосі. Геґрідова хатина мала єдину кімнату, в кутку якої стояло велетенське ліжко, накрите ковдрою з різнобарвних клаптиків. Перед каміном, над яким звисали зі стелі копчені шинки та пташині тушки, стояв здоровенний дерев'яний стіл та стільці. Вони вмостилися за цим столом, поки Геґрід заварював чай, і знову почали обговорювати Тричаклунський турнір. Геґріда це захоплювало не менше за них.

- Заждіть, - усміхнувся він. - Тілько заждіть, і ви си вздрите таке, чого