Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Ти вважаєш, що вони здатні об’єднатися бодай заради чогось?

— Важко сказати. Ти граєш у дуже небезпечну гру. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Я теж сподіваюся, — сказав я, зводячись на ноги. — Моя черга.

Я розкрутив спикард з такою силою, як ще ніколи не робив, і доправив нас на місце за один стрибок.

Люк і Рінальдо й досі розмовляли. Я розрізняв їх за вбранням. Корвіна ніде не було видно. Помітивши нашу появу, обидва помахали мені рукою.

— Як справи у Дворах? — запитав Люк.

— Хаотично, — відповів Юрт. — Скільки нас не було?

— Годин шість, гадаю, — відповів Рінальдо.

— Корвін не з’являвся? — запитав я.

— Ні, — відповів Люк. — А ми тим часом порозумілися тут між собою, а Рінальдо поспілкувався з тутешнім Лабіринтом. Він погоджується його звільнити від виконання його обов’язків, щойно з’явиться Корвін, але підтримуватиме його існування.

— Стосовно цього... — утрутився Юрт.

— Так? — запитав Рінальдо.

— Я можу залишитися тут і замінити Рінальдо, поки ви шукатимете ту леді зі скляним оком.

— Чого це ти раптом? — запитав Рінальдо.

— Бо разом ви впораєтеся з цим краще, а я почуватимуся тут значно безпечніше, ніж у будь-якому іншому місці.

— Мені треба спитати, чи твою пропозицію буде прийнято, — сказав Рінальдо.

— То спитай, — відказав Юрт.

Фантом Люка залишив нас і пішов у напрямку Лабіринту. Я вдивлявся в туман, розвертаючись навсібіч, бо сподівався побачити, що батько повертається. Юрт оглядав автомобіль, а з радіоприймача тим часом лунала композиція номер дев’ять з «Лос Анімалес» Брюса Данлопа[187].

— Якщо твій батько повернеться і мене відпустить, — сказав Юрт, — я повернуся на похорон і щось вигадаю, аби пояснити твою відсутність. Якщо повернешся ти, а мене не буде, зробиш так само. Згода?

— Так, — відказав я, а тумани колихалися між нами, наче стовпи диму. — І той з нас, хто закінчить своє завдання першим і буде мати, що сказати...

— Так, — не дав він мені закінчити. — Я тебе розшукаю, якщо ти не знайдеш мене першим.

— Чому ти не прихопив з собою меча мого батька, коли був у Дворах? — запитав Люк.

— Не мав часу, — відповів Юрт.

— Коли повертатимешся наступного разу, краще знайди час.

— Обов’язково, — сказав Юрт.

Рінальдо відійшов від Лабіринту і попрямував до нас.

— Тебе прийнято на роботу, — сказав він Юртові. — Ходімо зі мною. Покажу тобі, де тут джерело і де зберігається провіант і зброя.

Вони попростували долиною ліворуч, а Люк повернувся їм услід і проводжав їх очима.

— Вибач, — промовив він неголосно, — але я йому все ще не довіряю.

— Нема за що вибачатися. Я теж не довіряю. Я надто давно його знаю. Але наразі ми з ним маємо вагоміші підстави довіряти один одному, ніж будь-коли раніше.

— Не впевнений, чи розумно було дозволити йому дізнатися, де знаходиться цей Лабіринт, та ще й залишити його з ним наодинці.

— А я переконаний: Лабіринт знає, що робить, і може про себе подбати.

Люк підняв руку зі схрещеними пальцями.

— Я б сперечався, — сказав він, — але мені потрібний мій двійник.

Коли Рінальдо та Люк знову приєдналися до нас, із приймача раптом докотився оксамитовий баритон диск-жокея:

— Усе вказує на те, що головне — правильно обрати час. Умови на дорогах прекрасні. Чудовий день для подорожі. — І негайно загриміло соло на барабані, яке я чув колись у виконанні Рендома.

— Ти заступаєш на варту, — звернувся Рінальдо до Юрта. А нам він кивнув: — Можна вирушати.

Я підхопив усе товариство спикардом й перекинув нас назад до Кашфи, і ми опинилися неподалік Джидраша, під сутінковим небосхилом, на тому ж вершечку стіни, де я мав приємність стояти раніше разом із братом.

— Ну ось, нарешті, — сказав Рінальдо, обводячи очима місто.

— Так, — відгукнувся Люк. — Це все твоє... на деякий час. — А тоді звернувся до мене: — Мерлю, а як би нам скаконути до моїх покоїв?

Я повернувся на захід, де хмаровиння взялося помаранчевою барвою, подивився перед собою, де зависло кілька пурпурових хмаринок.

— Спочатку, Люку, — сказав я, — поки ще не геть поночіло, нам варто подивитися на ту Чорну дорогу.

Він кивнув.

— Гарна думка. Добре, віднеси нас он туди.

Він змахнув рукою, вказуючи на пагористу місцевість на південний захід від нас. Я підхопив нас усіх та й спикарднув туди. А заразом створив і дієслово, якого потребував для такої дії.

Ось яка вона, сила Хаосу.

Опинившись на маківці невисокого пагорба, ми пішли туди, куди вів нас Люк.

— Спускаємося тут, — скомандував він.

Попереду лежали довгі тіні, але була разюча різниця між їхньою тьмяністю та абсолютною чорнотою шляхів, що тягнуться з Хаосу.

— Тут, — виголосив Люк нарешті, коли ми дісталися проходу між двома високими валунами.

Я зайшов у проміжок між каменями, але не відчув нічого особливого.

— Ти впевнений, що це те саме місце? — запитав я.

— Так.

Я зробив ще десять кроків... двадцять...

— Якщо Чорна дорога дійсно проходила тут, тепер вона зникла, — сказав я. — Звісно... цікаво, як довго ми були відсутні?

Люк клацнув пальцями.

— Час, — сказав він. — Перенеси нас до моїх апартаментів.

Ми розпрощалися з останніми променями світла й, промчавши крізь стіну темряви, ступнули до тієї кімнати, де я востаннє бачився з Корал.

— Не надто далеко? — спитав я. — Я не дуже знаю, де твої кімнати.

— Сюди, — сказав він, спрямовуючи нас крізь двері, ліворуч коридором і вниз сходами.

— Час порадитися зі знавцем місцевості. Мерлю, зроби щось із зовнішністю цього хлопа. Якщо гарного забагато, це може викликати запитання.

Зробити це було неважко, а мені вперше випала можливість зробити когось схожим на великий портрет Оберона, що висів у нас вдома.

Перш ніж штовхнути двері, Люк постукав. З глибини кімнати почулося його ім’я, вимовлене знайомим голосом.

— Я не сам. Зі мною друзі, — попередив він.

— Хай заходять, — почули ми відповідь.

Він відчинив двері, і ми увійшли.

— Ви знайомі з Найдою, — промовив Люк. — Найдо,