Що ховається у сутінках. Антология - Клайв Баркер

Стів Разник Тем

Заглядайло

Джексон переїхав назад до округу Монро через рік після виходу на пенсію та через три після розлучення. Без розлучення він би, напевно, допрацював до смерті, залишивши Шейлу непогано забезпеченою вдовою там, в Анн-Арбор. Теннессі вона ненавиділа. Як можна ненавидіти Теннессі?

Джексон стояв за накритим пурпуровою лавиною кетевбінським рододендроном, ніби якась нишпорка, і спостерігав, як троє здоровезних чоловіків у просторих домотканих комбінезонах розчищають ділянку від гнилих колод і пожухлого листя. Він стежив за ними, поки ті виконували випадкові роботи по всіх Димчастих горах: розчищали стежки, рубали дрова, пересували меблі, будували сараї. Люди просто говорили їм, що зробити, і вони це робили.

Поки що він не знав їхньої історії, але не сумнівався, що вона в них є. Після повернення він спостерігав за цими диваками: за ворожкою, яка жила на старій фермі Пур, за тією старою, яка лікувала майже від будь-яких хвороб, за тим хлопцем із Ґатлінберта, який умів розмовляти животом. Колись він напише книгу, засновану на цих історіях. «Дивні розповіді Димчастих гір» або щось на кшталт цього. Він не принижуватиме тутешніх мешканців, навпаки, його книга покаже, яким цікавим може бути крайовий люд. Нарешті він міг щось сказати про світ.

Джексон не знав, чи він гарний письменник, чи ні, хоча мріяв про те, що колись прославиться як теннессійський Генрі Девід Торо, який розумів життя на цих схилах і цінував таємниці, які вони, напевно, зберігали. У книзі «Волден, або Життя в лісі» Торо писав: «Більшість людей просвітку не мають». У цих місцях люди, безумовно, впадали у відчай, і їм не було з ким про це поговорити. Олівер Венделл Голмс говорив про людей, які «ніколи не співають і вмирають, зберігаючи свою музику в собі». Це про тих, хто тут живе. Це про нього.

Уперше братів він побачив два тижні тому в лісі, між стовбурами дерев. По-мавп’ячи довгі руки, обличчя, сховані за темними кошлатими бородами, і мішкуваті комбінезони уподібнювали їх до сімейства снігових людей, або печерних крикунів, як їх називають у Кентуккі. Хіба не весело буде включити таких чудовиськ у книгу?

У цих комбінезонах, їм, напевно, було дуже незручно — ще б пак, середина липня й волога спека, — але вони працювали так, ніби від цього залежало їхнє життя: збирали ягоди з кущів і дерев та складали їх у кошики. Джексон був готовий заприсягтися, що з цими хлопцями не все гаразд, у них, мабуть, було якесь фізичне чи нервове відхилення, або й обидва. Час від часу один із них смикав головою вперед-назад, як під час нападу, потім повертав голову і широко розплющував одне око, немов намагаючись щось розгледіти. Усі троє здавалися схвильованими і ніби чекали чогось. Тільки чого?

Потім другий почав смішно рухати плечима. Збоку здавалося, ніби його плечі розростаються до неймовірних розмірів і ось-ось мають луснути. Він стрибав на повалене дерево або великий камінь, розгойдувався, намагаючись упасти або зістрибнути, але потім заспокоювався і заплющував очі, наче засинав у цьому незручному положенні.

Тому, хто пошив комбінезони, схоже, бракувало матерії, через що довелося використати різні тканини та кольори. Тіла чоловіків були масивні, опуклі, але комбінезони сиділи на них вільно. Елегантністю їхнє вбрання не вирізнялося, але було пошите для кожного окремо.

Усі троє були схожі одне на одного грубими обличчями, начебто вирізаними з плоті та кісток безталанним скульптором, не надто впевненими руками. Один був менший за інших, його Джексон про себе назвав Молодшим. Найбільший здався йому схожим на Здорованя, так він його і називав. А тому, хто постійно крутив головою і дивився навколо, вирячивши одне око, він дав прізвисько Булькатий.

В окрузі Монро всіляких чудернацьких речей було аж занадто: тут водилися бігфути; тут було Загублене море, яке вважалося найбільшим підземним озером у Північній Америці; тут траплялися примари індіанців черокі, повсталі з потривожених могил; тут жили легенди про великих птахів, що ходять на ногах, як люди, про гірських відьом, про НЛО; подейкували навіть, що тут на шосе 411 кілька разів бачили Елвіса, який ловив попутки. Але ці хлопці мали справжній потенціал. У них не було нічого нормального.

Тому він ішов за ними від одного місця роботи до іншого, роблячи замітки та численні фотографії, тримаючись на відстані, але досить близько, щоб спостерігати за їхніми звичками, чекаючи, коли вони втратять пильність і зрадять свої таємниці.

Сьогодні вранці він простежив за ними до грубої хатини, у якій вони жили. Зупинивши пошарпаний «датсун» на старій лісовозній дорозі, він за допомогою бінокля зазирнув у відчинені двері. Тоді на очі йому трапилася гола, у страшних складках спина якоїсь бабці. На старій був дурнуватий капелюшок із пишними перами, ніби вона готувалася до виходу у вищий світ, але забула вдягти блузку. Зараз же, спостерігаючи за ними крізь великий, укритий пурпуровими квітами кущ, наче якийсь збоченець-вуайєрист, він вирішив, що сьогодні з ними щось не так, можливо, вони нервували більше, ніж зазвичай, немов знали, що за ними спостерігають. Джексон стояв нерухомо, гадаючи, що такого наплести, якщо вони його зловлять.

Булькатий, якому різнорозмірні очі надавали чи то здивованого, чи то підозрілого вигляду, усе вовтузився зі змійкою на своєму комбінезоні, одночасно поправляючи його рухами плечей. Змійка трохи опустилася, і назовні вискочило щось темне та кошлате, але Булькатий одразу ж заховав незрозумілий предмет назад.

— Ти що тут робиш? — пролунав у нього за спиною густий, рипучий голос.

Джексон повернувся. Перед ним стояв Здоровань, і Джексон зрозумів, що бінокль і відстань йому лестили. Поблизу хлопець був куди потворніший.

— Порушник, — вивергнулося з грудей Здорованя.

Джексон зіщулився, як ти зіщулюєшся, коли зустрічаєш у лісі розлюченого ведмедя. Але відвести погляд було важко. Здоровань мав такий вигляд, ніби намагався поголити обличчя і череп, але волосся пручалося, або у нього виявилися занадто незграбні руки — оскільки всюди виднілися маленькі порізи і шрамики, щетина, що залишилася, була занадто густою, бакенбарди жорсткими, як дріт, до того ж усюди засівалося щось схоже на порожнисті трубочки, з соломинку завтовшки, обрізані біля самої шкіри, але занадто глибоко занурені в неї корінням, немов вибух або якийсь ураган увігнав у його плоть ці поламані стебла.

— Я заблукав. — Нічого іншого Джексон не вигадав. — Я тут прогулювався.

— Прогу-лювався? — Губи Здорованя спробували вимовити слово, ніби він