Що ховається у сутінках. Антология - Клайв Баркер
Істота на цей момент уже майже звільнилася. Її права нога застрягла у вузькому кутку тріщини, яка, схоже, щосекунди ширшала. Бліде, схоже на кажана створіння видало страшний пронизливий крик, від якого в них мало не луснули барабанні перетинки, і розвело тонкі руки, демонструючи крила розмахом не менше двадцяти футів.[17]
— Ви, хлопці, тікайте звідси! — заволав дідуган Чамберс. — Я їх затримаю, скільки зможу. І дорогою до озера… не до міста.
— Але… але… — пробелькотів Майк.
— Жодних «але»! Ворушіть дупами! — Старий почав палити з гвинтівки, чергуючи великий дріб і свинцеві кулі на оленів, коли істота звільнила ногу й подалася вперед.
Двоє юнаків не оберталися, щоб перевірити, чи дідуган убив її. Вони зістрибнули з краю урвища і приземлилися в струмок, здійнявши фонтан бризок. Потім видряпалися на протилежний схил і, не відчуваючи ніг, почали продиратися крізь темні зарості, прислухаючись до пронизливих криків істоти. Потім гуркіт гвинтівки 12-го калібру замовк і відчайдушно заволав дідуган Чамберс.
«От лайно! — думав Майк, пробираючись крізь кущі ожини. — Отлайноотлайноотлайноотлайно!»
Наступної секунди Френк пронісся повз нього зі швидкістю, яка приводила «Ведмедів» до успіху вже кілька ігор поспіль. Не встиг він і оком змигнути, як раннінґбек вирвався вперед на добрих п’ятдесят футів.[18]
— Стій, друже! — заволав Майк. — Зачекай на мене!
— Пішов ти! — відповів його друг, дедалі набираючи швидкість.
У боці в Майка заболіло, але він не зупинявся. Раптом зрозумів, що дідуган Чамберс більше не кричить, і тієї ж миті щось, обертаючись, пролетіло в нього над головою й приземлилося за кілька ярдів перед Френком. Предмет гепнувся на землю з сочистим звуком, і в місячному світлі Майк побачив, що це. Це була права рука дідугана Чамберса, відірвана біля ліктя. Кисть сіпалася і досі стискала «ремінґтон 1100».
Навіть після смерті пальці старого рухалися від панічного страху. Вказівний рефлекторно натискав на спусковий гачок, роблячи постріли з гвинтівки. Один такий постріл послав кулю 12-го калібру в ліву ногу Френка, розірвавши її трохи нижче від колінної чашечки. Коли Френк упав, наступний постріл нашпигував його живіт великим дробом. Дробинки пробили м’язи преса і застрягли глибоко в кишках.
Позбавлена тіла рука крутилася на землі, здійснюючи безцільні постріли в лісову темряву. Майк, не сповільнюючи руху, перестрибнув через поваленого товариша і помчав далі до краю лісу і шосе 70 одразу за ним.
— Повернись, Майку, сучий ти сину! — заволав Френк позаду. — Не залишай мене тут!
Крилата потвора знову видала вереск, цього разу набагато ближче.
— Пішов ти, Френку! — крикнув Майк, тікаючи. Він подивився через плече назад, побачив того, хто скоцюрбився на землі, і гвинтівку в осінньому листі. Ще він примітив, як щось величезне, голодне і блідо-сіре, як щойно залитий бетон, пробирається крізь дерева з лячною швидкістю.
Майк пробіг іще кілька ярдів, потім раптом опинився поза лісом і мало не послизнувся на гравії, яким був обсипаний поворот дороги, але зберіг рівновагу і перебіг двосмугове шосе до місця, де стояв його пікап. Коли він уже був біля машини і рвучко відчинив дверцята, у прохолодному вечірньому повітрі пролунали несамовиті крики Френка.
Зачинивши дверцята, Майк із полегшенням побачив, що ключ у замку запалення. Його залишили там для якнайшвидшої втечі після нічної витівки. Запустивши двигун, Майк натиснув педаль газу.
Коли він виїхав на шосе, у пам’яті спливло повчання Чамберса. «Дорогою до озера, до озера… не до міста».
— Дідько з тобою, старий, — подумав уголос Майк. — Я їду додому!
Він знову почув крик Френка. Але, хоч як дивно, крики тепер долинали не ззаду, а звідкись згори. За хвилину злива гарячої крові пролилася на пікап, забризкавши лобове скло.
Майк ввімкнув двірники, але вони тільки розмазали червону рідину по склу, і видимість стала ще гіршою. Потім за кривавим туманом у світлі фар він побачив, як просто посеред шосе приземлилася істота. В її нижніх лапах було затиснуте безруке і безноге тіло Френка Беннетта. Хлопець був іще живий, він істерично волав; шкіра була зірвана з обличчя, і тепер воно скидалося на булькатий череп.
Натиснувши на газ, Майк скерував величезний пікап просто на істоту. Радіатор вдарив потвору в груди, перекинув її через дах машини в довгий відкритий кузов. «Шевроле», небезпечно виляючи і мало не вилітаючи з дороги, помчало далі, розмелюючи колесами нещасного Френка. Майк насилу вирівняв кермо, пригальмував, озирнувся і подивився крізь заднє скло. У світлі габаритних ліхтарів він побачив у кузові потвору з тріщини в камені, яка намагалася піднятися. Була вона побитою і пом’ятою, але далеко не мертвою.
Майк, розсердившись, набрав швидкість і вдарив по гальмах. Потвора втратила рівновагу, перелетіла через борт кузова і впала спиною на чорну поверхню шосе. Квотербек зупинився посеред дороги, потім переключився на задню передачу і поїхав назад, стрімко набираючи швидкість. Цього разу він переїхав істоту. Він страшенно тішився, коли почув, навіть відчув, як під вагою пікапа хрумтять і ламаються кістки і хрящі.
Коли машина подолала перешкоду, Майк зупинився і крізь вимащене кров’ю лобове скло побачив блідотілу потвору, що нерухомо лежала на дорозі. Юнак полегшено зітхнув і знову поїхав уперед, об’їжджаючи істоту і мовчазний шматок понівеченого заюшеного м’яса, який колись був його другом.
Проїжджаючи повз дороговказ «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КОУЛМАНА» і прямуючи крутим спуском до рідного міста, Майк Стинсон думав, чи вдасться знищити всі сліди нічної кривавої події, якщо заїхати на автомийку, і чи вдасться прошмигнути до своєї спальні так, щоб батько не дізнався, що сталося.
Позаду, вдалині, рознісся звук, схожий на пронизливий вереск.
«Це неможливо, — сказав він собі. — Ця потвора здохла. Я сам бачив!»
Однак дорогою до передмість Коулмана слова дідугана Чамберса знову пролунали в голові. «До озера… Не до міста».
«Я їх затримаю, скільки зможу».
Кров застигла в Майкових жилах.
«Їх».
Вереск, нетерплячий, голодний вереск ставав голоснішим. Майк подивився у дзеркало заднього огляду… і побачив, як місяць почорнів від
