Танок з драконами - Джордж Мартін
Дрогон заревів їй просто у обличчя; жар його подиху міг би спекти шкіру на пухирі. Десь праворуч Дані почула вигуки Барістана Селмі:
— До мене! Спробуй мене. Сюди! До мене!
У розжарених червоних ямах Дрогонових очей Дані побачила власне віддзеркалення. Яка ж вона була крихітна, квола, знесилена і перелякана… «Не можна показувати йому страх.» Дані зашкреблася на піску, сперлася на труп розпорядника, її пальці знайшли пужално батога, і раптом воно додало їй хоробрості. Шкіра в долоні була тепла, наче жива. Дрогон знову заревів — так гучно, що вона трохи не впустила батіг. Зуби вдруге клацнули перед носом.
Але цього разу Дані вдарила у відповідь.
— Ні! — верескнула вона, вкладаючи в батіг усю силу, яка їй лишилася.
Дракон відсмикнув голову назад.
— Ні! — заверещала Дані знову. — НІ-І-І!
Шпичаки на батозі вчепилися драконові у писок, смикнули, дряпнули. Дрогон став дибки, вкриваючи її тінню своїх крил. Дані заходилася батожити його лускате черево — туди й назад, туди й назад, доки не заскніла втомлена рука. Довга зміїна шия вигнулася, наче напнутий стрільцем лук. Люто засичавши, дракон плюнув чорним вогнем. Дані пірнула під струмінь полум’я, вимахуючи батогом і волаючи:
— Ні, ні, ні! Ану лягай!!!
У відповідь почулося ревище, повне страху та гніву… а ще болю. Крила дракона плеснули раз, другий…
…і склалися. Дрогон востаннє засичав і простягся на череві. Чорна кров струменіла з рани, де його прохромили списом; зі спеченого піску там, куди вона капотіла, здіймалися цівки диму. «Він — вогонь, що зробився плоттю, — подумала Дані, — і я теж.»
Даянерис Таргарієн одним стрибком скочила на драконову спину, вхопила списа і вирвала його з тіла. Вістря майже розплавилося; розпечене залізо мерехтіло червоним. Дані викинула списа геть. Дрогон скрутився під нею, м’язами пробігли хвилі — то дракон збирав сили. У повітрі летів пісок; Дані нічого не бачила, не могла дихати, не могла думати. Чорні крила плеснули гучніше за грім, і раптом червоні піски провалилися під нею униз.
Запаморочившись, Дані заплющила очі, а коли розплющила знов, то побачила під собою крізь запону сліз та пилу меєринців, що бурхливими потоками текли угору сходами і вихлюпували на вулиці міста.
Батіг досі був у неї в руці. Вона знову ляснула ним Дрогонові по шиї і скрикнула:
— Вище!
Інша її рука вчепилася у лусочки; пальці шалено шкреблися у пошуках опори. Широкі й чорні Дрогонові крила збурювали повітря. Дані відчувала жар дракона у себе між стегнами. Серце її ладне було розірватися. «Так, — думала вона, — так, лети, не спиняйся, неси мене, неси. Лети!»
Джон
Він не був високим на зріст, цей Тормунд Велетнебій, але боги подарували йому широкі рамена та чимале черево. Манс Розбишака нарік його Тормундом Гучним Рогом за міць легенів і полюбляв казати, що Тормунд своїм реготом збиває сніг з гірських вершин. Коли ж Тормунд лютував, його ревище нагадувало Джонові голос розбурханого мамута.
А того дня Тормунд лютував особливо часто і гучно. Він волав, він лаявся, він гатив кулаком по столі так, що перекинув і розлив глек води. Дичак не відпускав од себе ріг меду, тому слина, якою він бризкав разом із погрозами, була присмачена солодким. Тормунд назвав Джона Сніговія боягузом, брехуном, перевертнем, прокляв як чорносердого, хитро гойданого колінкаря, грабіжника та стерв’ятника, звинуватив у намірі вграти весь вільний нарід просто в дупу. Двічі він кидав ріг Джонові у голову, не забуваючи перед тим його спустошити — не з таких був Тормунд, щоб марнувати добрий мед. Та Джон не дозволив собі перейматися: жодного разу не підвищив голосу, не відповів погрозою на погрозу… але не поступився ані крихтою того, чим не збирався поступатися.
Нарешті, коли ззовні намету вже видовжувалися полудневі тіні, Тормунд Велетнебій — Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам, Громовий Кулак, Ведмежий Жених, Медовий Король у Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів — тицьнув уперед свою дебелу правицю.
— Ну гаразд, згода. І хай пробачать мені боги. Бо десь там є сотня матерів, які не пробачать ніколи.
Джон схопив простягнуту руку і потиснув її. Слова обітниці загриміли йому в голові. «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» І для нього особисто — новий рядок. «Я — сторож, який відчинив браму і пустив до неї ворога.» Багато б він віддав, щоб упевнитися, чи правильно чинить. Але вже зайшов надто далеко, щоб вертати назад.
— Згода і угода, — відповів Джон.
Тормунд стиснув йому долоню, трохи не розтрощивши кістки — принаймні у цьому він анітрохи не змінився. Борода теж лишилася тією самою, хоча обличчя під кущем білого волосся схудло і змарніло, а червоними щоками пролягли глибокі ущелини зморщок.
— Краще б Манс тебе вхекав, поки мав змогу, — буркнув Тормунд, намагаючись перетворити Джонову руку на кашу з м’яса та кісток. — За миску юшки та кусень хліба віддати золото, ще й хлопчиків на додачу… тяжка ціна. Куди подівся той добросердий юнак, що я колись знав?
«Його обрали князем-воєводою.»
— Я чув від людей, що чесна угода лишає обидві сторони невдоволеними. То що, за три дні?
— Аби ж дожити ці три дні. Дехто з мого племені плюне мені в вічі, коли почує твої умови. — Тормунд нарешті відпустив Джонову руку. — Твої ґави теж бурчатимуть, якщо я хоч трохи їх знаю. А маю ж знати — побив вас, чорних дупаків, стільки, що й не порахую.
— Краще не згадуй про таке надто гучно, коли опинишся на південь від Стіни.
— Гир! — зареготав Тормунд. Тут теж нічого не змінилося; старий і досі реготав часто,
