Танок з драконами - Джордж Мартін

Вуста королеви міцно стиснулися, підборіддя ледь помітно затремтіло.

— Неймовірна зухвалість. Гадаю, її слід було чекати від дичацької жінки. Треба знайти вам чоловіка, щоб навчив чемного звичаю.

Королева обернулася, палаючи очима, до Джона.

— Я цього не схвалюю, князю-воєводо. І пан чоловік не схвалять. Я не можу перешкодити вам відчинити браму — ми обидва це знаємо — але обіцяю, ви за це відповісте, коли король повернеться з битви. Сподіваюся, ще не пізно змінити ваші наміри.

— Ваша милосте. — Джон знову став на коліно. Цього разу Вала до нього не приєдналася. — Прикро, що мої дії заслужили ваше несхвалення. Мені дуже шкода, але я вчинив так, як вважав за найліпше. Чи дозволите мені піти?

— Дозволю. Залиште нас негайно.

Ззовні башти, щонайдалі від королевиних людей, Вала нарешті дала волю своїй люті.

— Ви брехали про бороду! Та в неї більше волосся на підборідді, ніж у мене між ніг! А донька… її обличчя…

— То сіра лускачка.

— Ми звемо її сіра смерть!

— Для дітей вона не завжди смертельна.

— На північ від Стіни — завжди! Єдині ліки від неї — трунок з блекоти, але згодиться і подушка чи ніж. Якби це я народила ту нещасну дитину, то вже багато років тому зробила б їй дарунок милосердя.

Такою Валу Джон ще досі не бачив.

— Але принцеса Ширена — єдина дитина королеви.

— Ну то мені шкода їх обох. Ця дитина нечиста!

— Якщо Станіс переможе у своїй війні, Ширена стане спадкоємицею Залізного Престолу.

— В такому разі мені шкода і вашого Семицарства теж.

— Маестри кажуть, сіра лускачка не є…

— Маестри хай вірять у що хочуть. А ви спитайте лісову відьму, якщо бажаєте правди. Сіра смерть спить, але завжди прокидається. Ця дитина нечиста!

— Вона мила дівчинка. Ви не можете знати…

— Можу. Це ви нічого не знаєте, Джоне Сніговію! — Вала вхопила його за плече. — Я хочу, щоб малу потворку звідси забрали. Його, і годувальниць теж. Не можна лишати їх у тій самій башті, що мертву дівчинку.

Джон викрутився з її руки.

— Вона не мертва!

— Мертва. Це лише її матір не бачить. І схоже, ви теж. Але смерть сидить у ній, і нікуди не поділася.

Вала відійшла від Джона трохи вперед, спинилася, обернулася.

— Я привела вам Тормунда Велетнебоя. Віддайте мені мою потворку.

— Якщо зможу, віддам.

— Майте таку ласку. Ви мені винні борг, Джоне Сніговію.

Джон дивився, як вона швидко крокує геть. «Вона помиляєься. Напевне ж помиляється. Сіра лускачка не така вже смертельна, як вона каже. А надто для дітей.»

Привид знову кудись зник. Сонце низько висіло над західним небокраєм. «От би просто зараз хильнути келих гарячого пряного вина. А краще два.» Проте вино мало зачекати. Джонові належало ще дати ради ворогам найгіршого різновиду: власним братчикам.

Коло підйомної кліті він зустрів Шкіряна, і вони удвох поїхали нагору. Що вище підіймалася кліть, то дужче дмухав вітер. За сім сажнів угору важка кліть почала хилитатися з кожним його подихом, час від часу скрегочучи по Стіні й викресуючи хмари крижаних кришталиків, що сліпучо виблискували під сонцем. Потроху кліть піднялася над найвищими баштами замку; на висоті у шістдесят сажнів вітер мав зуби і смикав ними за чорні кобеняки так, що ті гучно плескали по залізних ґратах. На висоті у сотню сажнів вітер різав просто наскрізь. «Стіна належить мені, — нагадав собі Джон, поки коловоротники приводили кліть на місце, — принаймні ще два дні.»

Джон зістрибнув на лід, подякував хлопцям на коловороті й кивнув до двох списників на чатах. Обидва насунули на голови вовняні відлоги так, що з облич виднілися самі лише очі, але Джон упізнав Тая за сплутаною косою засмальцьованого чорного волосся, а Овейна — за ковбасою, запханою в порожні піхви при боці. Та власне, упізнав би навіть за тим, як вони стояли. «Добрий володар має знати своїх людей» — казав колись батько йому та Роббові ще у Зимосічі.

Джон підійшов до краю Стіни і задивився на поле битви, де загинула сила Манса Розбишаки. Мимоволі спливла думка, де зараз мав бути Манс. «Чи знайшов він тебе, сестричечко? А чи ти стала для нього лише способом утекти з неволі?»

Стільки води спливло, відколи він востаннє бачив Ар’ю. Яка вона стала? Чи впізнав би Джон її у обличчя? «Ар’я-Підніжка. З вічно брудною мармизою.» Чи має вона досі того легенького меча, що скував їй Мікен? «Штрикай гострим кінцем» — сказав він їй тоді. Необхідна мудрість на весільну ніч — якщо правдива хоч половина з чутого ним про Рамзая Сніговія. «Привези її додому, Мансе. Я врятував твого сина від Мелісандри, а зараз рятую чотири тисячі твого вільного народу. Віддяч мені хоча б цією маленькою дівчинкою.»

У страхолюдній пущі на півночі між деревами повзли вечірні тіні. Західне небо палало червоною загравою, на сході визирали зорі. Джон Сніговій розім’яв пальці мечової руки, пригадуючи всіх, кого втратив. «Семику, милий пухкий дурнику, ти зіграв зі мною жорстокий жарт, коли підніс до князя-воєводи. Князь-воєвода не має друзів та приятелів.»

— Воєводо Сніговію! — покликав Шкірян. — Кліть підіймається.

— Чую, — відповів Джон, відсуваючись од краю.

Першими з кліті виступили ватажки родів Кремінець та Норей, вбрані у хутро та залізо. Норей скидався на старого лиса — зморшкуватий, тендітний статурою, але хитроокий і в рухах спритний. Торген Кремінець був на півголови коротший, зате важчий, мабуть, удвічі — кремезний суворий дядько з червоними корчуватими ручиськами завбільшки з окости, якими він важко спирався на ціпка з тернового дерева, шкутильгаючи крижаною стежкою. Наступним показався Бовен Марш, загорнутий у ведмежу шкуру, за ним — Отел Ярвик, а потім — септон Келадор, як завше, під чаркою.

— Ходімо зі мною, — запросив Джон.

Вони пройшлися верхівкою Стіни, висипаними жорствою стежками, на захід до червоного сонця, що потроху котилося до обрію. Сажнів за двадцять п’ять од хатини-зігрівайки Джон спинився і мовив:

— Ви маєте знати, навіщо я вас покликав. За три дні на світанку відчинять браму, і Тормунд зі своїми людьми пройде крізь Стіну. Нам попереду лежить багато роботи — підготуватися до їхньої з’яви.

Його оголошення зустріла тиша. Потім Отел Ярвик мовив:

— Князю-воєводо, але ж