Танок з драконами - Джордж Мартін
Джон подумав і відповів:
— Ні. Попрохай приєднатися до мене на заході сонця нагорі Стіни. — І обернувся до Вали. — А вас, панно, прошу зі мною, коли ласка.
— Ґаві наказувати, бранці коритися, — відповіла вона знову грайливо. — Ця ваша королева, мабуть, дуже люта, якщо ноги дорослих чоловіків згинаються від самого її вигляду. Чи не вдягти мені кольчугу замість вовни та хутра? Бо це вбрання подарувала мені Далла, не хочу заляпати його плямами крові.
— Якби слова точили з людей кров, тоді б вам було чого боятися. Та гадаю, панно, вам і в цьому вбранні буде безпечно.
Вони потроху просувалися до Король-Башти стежками, нещодавно розчищеними між кучугур брудного снігу.
— Я чула, ваша королева має довгу чорну бороду.
Джон знав, що не має посміхатися, але не втримався.
— Лише вуса. І то досить ріденькі. Кожну волосину можна полічити.
— Яка зневіра!
Попри всі свої балачки щодо господині у власному маєтку, Селиса Баратеон не надто поспішала залишити вигоди замку Чорного заради зловісних тіней Ніч-Крому. Звісно, вона тримала при собі варту: чотирьох стражників коло дверей, двох ззовні на сходах, двох усередині біля жарівниці. Очолював королевину варту пан Патрек з Король-Гори, вбраний у лицарський вапенрок біло-блакитно-срібних барв та делію, розцяцьковану п’ятикутними зірками. Коли його знайомили з Валою, лицар упав на коліно і поцілував їй рукавичку.
— Ви ще прекрасніші, ніж мені казали, принцесо, — оголосив він. — А я чимало чув од королеви про вашу красу!
— Оце так диво! Вона ж ніколи мене не бачила. — Вала попестила пана Патрека по голові. — Ну вставайте вже, пане колінкарю. Встаньте, встаньте!
Джонові здалося, наче вона наказує собаці; він ледь не розреготався. Присилувавши себе зробити кам’яну мармизу, Джон сказав лицареві, що має побачити королеву. Пан Патрек надіслав одного зі стражників угору сходами спитати, чи не матиме її милість ласку прийняти гостей.
— Але вовк має лишитися тут! — наполіг пан Патрек.
Джон цього чекав. Лютововк непокоїв королеву Селису — майже так само, як Вун Вег Вун Дар Вун.
— Привиде, сидіти!
Її милість знайшлася за шиттям коло вогню. Королевин блазень танцював навколо під музику, чутну лише йому, теленькаючи дзвіночками на рогах.
— Ґава, ґава, чорна справа! — скрикнув Пістрявчик, побачивши Джона. — А у морі, та й на дні ґави білі, наче сніг. Отакої, йой-ой-ой.
Принцеса Ширена скрутилася клубочком у кріслі коло вікна, сховавши каптуром найбридкіші латки сірої лускачки, що спотворила їй обличчя. Пані Мелісандри ніде не було видно, і за те Джон мав дяку — рано чи пізно йому доведеться мати з нею справу, та краще не в королевиній присутності.
— Ваша милосте, — мовив Джон, стаючи на коліно.
Вала вчинила так само. Королева Селиса відклала шиття.
— Підведіться.
— З ласки вашої милості, прошу вітати панну Валу. Її сестра Далла була…
— …матір’ю того верескливого немовляти, з-за якого ми вночі не спимо. Я знаю, хто це, воєводо Сніговію. — Королева пирхнула і зморщила носа. — Пощастило вам, що вона повернулася раніше, ніж мій чоловік і король, інакше б недобра на вас чекала доля. Воістину недобра.
— То ви — дичацька принцеса? — запитала Валу Ширена.
— Дехто так каже, — відповіла Вала. — Моя сестра була дружиною Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною. Вона померла, народжуючи йому сина.
— Я теж принцеса! — оголосила Ширена. — Та ніколи не мала сестри. Мала колись брата в перших, але він поплив за море. Він був лише байстрюк, але мені подобався.
— От справді, Ширено! — втрутилася її мати. — Князь-воєвода тут, мабуть, не на те, щоб слухати про плоди Робертових капостей. Пістрявчику, будь гарненьким дурником і відведи принцесу до її покою.
Пістрявчик зателенькав дзвіночками.
— Поведу, ой, поведу, — заспівав дурник. — Ходімо зі мною до синього моря, під хвилями моря не знатимеш горя. Поведу, поведу, що й сам не знайду.
Він узяв малу принцесу за руку і потяг з кімнати, підскакуючи.
Джон мовив до королеви:
— Ваша милосте, ватажок вільного народу погодився на мої умови.
Королева Селиса ледь-ледь помітно кивнула головою.
— Мій ласкавий пан чоловік віддавна плекав намір від щедрот своїх жалувати тим дикунським племенам притулок у державі. Мабуть, слід їх привітати у новій домівці — та лише за умови дотримання королівського миру і закону.
Королева підібгала губи.
— Мені казали, з ними йде чимало велетнів.
Відповіла їй Вала.
— Майже дві сотні, ваша милосте. І більше як вісімдесят мамутів.
Королева здригнулася.
— Жахливі істоти!
Джон не зрозумів, кого саме вона мала на увазі: мамутів чи велетнів.
— Утім, такі чудовиська можуть стати в пригоді панові королю у його майбутніх битвах.
— Напевне, ваша милосте, — відповів Джон, — але мамути завеликі, щоб пройти крізь нашу браму.
— Хіба її не можна розширити?
— Це, гадаю… було б нерозумно.
Селиса знову пирхнула.
— Як скажете. Це ж ваша служба, ви маєте у ній тямити. Але де ви оселите усіх цих дичаків? Кротовина, мабуть, не досить велика, щоб там мешкало… скільки їх, до речі?
— Чотири тисячі, ваша милосте. Вони допоможуть поставити залоги у покинутих Вартою замках, щоб зміцнити оборону Стіни.
— Мені дали зрозуміти, що ті замки лежать у руїнах. Похмурі рештки колишніх твердинь, холодні й непривітні, радше купи каміння, ніж людське житло. У Східній Варті про них згадували як про притулки щурів і павуків.
«Павуки дотепер мали вже повиздихати з холоду, — подумав Джон, — а щури взимку і в казан згодяться.»
— Це правда, ваша милосте… і все ж навіть руїни дарують якийсь прихисток. А найголовніше: між ними та Іншими стоятиме Стіна.
— Бачу, воєводо Сніговію, ви ретельно все обміркували. Певно, король Станіс буде задоволений, коли повернеться переможцем зі своєї битви.
«Хай спершу повернеться.»
— Звісно, — вела далі королева, — найперше дичаки мають визнати Станіса своїм королем, а Ра-Гльора — своїм богом.
«Ось ми і стали лицем до лиця у вузькому проході.»
— Ваша милість мусять мені пробачити. Але ці умови не обговорювалися.
Обличчя королеви скам’яніло.
— Дуже прикрий недогляд.
Останні сліди тепла у її голосі миттєво зникли.
— Вільний нарід не стає на коліна, — мовила Вала.
— То його слід на них поставити! — оголосила королева.
— Зробите так, ваша милосте, і ми випростаємося за
