Місто кісток - Кассандра Клер

– А Угоду підписали?

– Так, її було підписано. Коли жителі Нижньосвіту побачили, що Конклав став на їхній захист проти Валентина і його оточення, вони зрозуміли, що Мисливці за тінями – не їхні вороги. За іронією долі, повстання Валентина зробило можливим продовження переговорів.

Годж знову сів у крісло.

– Перепрошую за цей урок історії. Тобі, певне, було нудно. Саме таким був Валентин. Баламут, фантазер, людина величезної харизми та твердих переконань. І вбивця. А тепер хтось використовує його ім’я.

– Але хто? – запитала Клері. – І як із цим пов’язана моя мама?

Годж знову підвівся.

– Я не знаю. Але робитиму все можливе, щоб дізнатися. Я повідомлю Конклав, а також Безмовних Братів. Може, вони захочуть поговорити з тобою.

Клері не питала, хто такі Безмовні Брати. Вона втомилася ставити питання, відповіді на які ще більше все заплутували. Дівчина встала.

– Може, мені краще повернутися додому?

Годж виглядав стурбованим.

– Ні, я не думаю, що це було б розумно.

– Мені потрібні деякі речі, одяг…

– Ми дамо тобі грошей на новий одяг.

– Будь ласка, – благала Клері. – Я маю побачити те, що там лишилося.

Годж завагався, тоді кивнув.

– Якщо Джейс погодиться провести тебе, то можете йти. – Повернувшись до столу, він продовжив перебирати папери. Потім озирнувся через плече, згадавши, що дівчина все ще була там. – Він у зброярні.

– Я не знаю, де вона.

Годж хитро всміхнувся.

– Черч проведе тебе.

Клері глянула на двері, біля яких, немов маленький пуф, згорнувшись калачиком, лежав товстий блакитношерстий перс. Коли дівчина підійшла, він підвівся і з владним «мняв!» повів її коридором. Його хутро під час руху нагадувало брижі на гладенькій поверхні води. Коли Клері озирнулася через плече, то побачила, що Годж уже строчив щось на аркуші паперу. «Відправляє повідомлення в таємничий Конклав», – здогадалася вона. Вони не здавалися їй гарними людьми. Цікаво, якою буде їхня відповідь.

Червоне чорнило на білому папері здавалося кров’ю. Насупившись, Годж Старкветер ретельно та скрупульозно скрутив аркуш у трубочку і свиснув Г’юґо. Тихо каркаючи, птах примістився на його зап’ясті. Годж здригнувся. Багато років тому, під час Повстання, його поранили в плече, тому навіть щось неважке, як Г’юґо, зміна пори року, перепад температури чи вологості, раптовий рух рукою – все це провокувало напади болю і спогади про те, що краще забути.

Однак були спомини, що ніколи не тьмяніли. Образи поставали перед ним, щойно він заплющував очі. Кров та тіла, затоптана земля, білий п’єдестал у червоних плямах. Крики вмираючих. Зелені хвилі полів Ідрису та нескінченна блакить неба, пронизана вежами Міста Скла. Біль втрати хвилею накрив його. Годж стиснув кулак, і Г’юґо, залопотівши крилами, сердито дзьобнув господаря за пальця. Потекла кров. Відпустивши руку, Годж випустив птаха, який, покрутивши головою, підлетів до віконця в даху, а потім зник.

Відганяючи від себе погане передчуття, Годж потягнувся за іншим шматком паперу, не помічаючи червоних крапель, що розмазувалися по аркушу, поки він писав.

Зброярня виглядала саме так, як і мала б виглядати кімната зі зброєю. Вкриті полірованим металом стіни були обвішані різними видами мечів, кинджалів, ангонів, списів, рунок, багнетів, батогів, булав, гаків та луків. На гачках погойдувалися м’які шкіряні сагайдаки зі стрілами, лежали купи чобіт, поножі, наручі та латні рукавиці. Пахло залізом, шкірою та засобами для догляду за металом. Алек і Джейс, уже не босоніж, сиділи за довгим столом у центрі кімнати, схилившись над якимось предметом. Коли двері за Клері зачинилися, Джейс підвів голову.

– Де Годж? – запитав він.

– Пише Безмовним Братам.

Алека мало не пересмикнуло.

– Тьху!

Клері повільно наблизилась до столу, відчуваючи на собі погляд Алека.

– Чим займаєтеся?

– Ось, поліруємо це, – Джейс відсунувся вбік, і Клері побачила на столі три довгі тонкі срібні жезли, що тьмяно поблискували. На перший погляд, вони не були гострими або надто небезпечними.

– Їх зробили Залізні Сестри, наші зброярі. Це – леза Серафимів.

– Вони не