Місто кісток - Кассандра Клер

– Отже, нема ніяких новин… – Зникла остання надія, що її мати втекла з дому та десь переховується. Інакше вона б обов’язково зв’язалася з Люком. – Що сказала поліція?

– Повідомили, що вона зникла.

Клері пригадала жінку-поліцейського з кістяною рукою і здригнулася.

– Ти де?

– В місті, – відповіла Клері. – Я точно не впевнена, де саме. З друзями. Мій гаманець зник. Якщо заплатиш за мене, я візьму таксі та приїду до тебе.

– Ні, – обірвав він.

Телефон вислизнув з її спітнілої руки. Дівчина зловила його в повітрі.

– Що?

– Ні, – сказав він. – Тобі сюди не можна. Тут дуже небезпечно.

– Можна подзвонити…

– Слухай, – його голос був суворим. – Незалежно від того, у що замішана твоя матір, я тут ні до чого. Тобі краще залишатися там, де ти зараз.

– Але я не хочу залишатися тут. – Вона захникала мов дитина. – Я не знаю цих людей. Ти…

– Я тобі не тато, Клері. Я вже це тобі казав.

Сльози обпалили кутики її очей.

– Пробач, просто…

– Не звертайся більше до мене по допомогу, – сказав він. – У мене безліч власних проблем, ще твоїх мені бракує, – додав він і поклав слухавку.

Дівчина стояла, втупившись у телефон, тоновий сигнал гудів у вухо, як велика потворна оса. Вона знову набрала номер Люка. Дзвінок перевели на голосову пошту. Тремтячими руками Клері грюкнула слухавкою.

Присівши на підлокітник Алекового крісла, за нею спостерігав Джейс.

– Я так зрозумів, що він не зрадів тобі.

Клері відчула, як її серце стиснулося до розмірів волоського горіха. Крихітний твердий камінець у грудях. «Я не заплачу! Тільки не перед ними!» – подумала вона.

– Гадаю, мені варто поговорити з Клері, – сказав Годж. – Віч-на-віч, – додав він твердо, побачивши вираз обличчя Джейса.

Алек піднявся.

– Гаразд. Залишимо вас на самоті.

– Це несправедливо, – заперечив Джейс. – Саме я знайшов її, врятував їй життя! Ти ж хочеш, щоб я залишився, правда? – звернувся він до Клері.

Клері відвела погляд, знаючи, що, якщо лиш відкриє рот, почне плакати. Неначе здалеку, почувся сміх Алека.

– Не всі та не завжди хочуть тебе, Джейсе, – іронічно сказав він.

– Не сміши, – почула вона слова Джейса. Він був розчарований. – Гаразд. Ми – у зброярню.

Двері за ними зачинилися з характерним клацанням. Очі Клері пекли, так бувало, коли вона щосили намагалася не розплакатися. Годж виглядав метушливою сірою плямою.

– Сідай, – сказав він. – Тут, на дивані.

Дівчина з вдячністю опустилася на м’які подушки. Її щоки стали вологими. Клері намагалася витерти сльози рукою, часто кліпаючи.

– Як правило, я не плачу. Нічого такого. Зараз все буде в порядку.

– Здебільшого люди плачуть не тоді, коли засмучені або налякані, а коли розгублені. Твоя реакція зрозуміла. В тебе був важкий період.

– Важкий? – Клері витерла очі подолом топу Ізабель. – Навіть не уявляєте.

Годж витягнув з-за столу стілець і сів перед нею. Дівчина помітила, що в його очах, такого ж кольору, як і волосся й костюм, світилася доброта.

– Принести тобі щось? Хочеш пити? Чаю? – запитав він.

– Я не хочу чаю, – сказала Клері приглушено. – Я хочу знайти свою матір. А потім з’ясувати, хто її забрав, і вбити їх.

– На жаль, гірка помста вже скінчилася, – спробував пожартувати Годж. – Тому або чай, або нічого.

Клері впустила поділ топу, весь у мокрих плямах, і спитала:

– Що мені тепер робити?

– Почнімо з того, що ти трохи розповіси мені, що сталося, – сказав Годж, порпаючись у кишені. Він витягнув чистий новий носовичок і простягнув їй. Вражена Клері взяла його. Вона ніколи досі не зустрічала людей, що носили із собою носовичок.

– Істота, на яку ти натрапила у своїй квартирі, була першим демоном, якого ти побачила? Ти до того здогадувалася, що такі створіння існують?

Клері заперечно похитала головою, потім спинилася.

– Ще одного я бачила напередодні, та я не розуміла, хто це. Коли я вперше побачила Джейса…

– Так, звичайно, як я міг забути, – кивнув Годж. – У «Пекельному лігві». То було вперше?

– Так.

– А твоя мама ніколи не розповідала тобі про інший світ, який більшість людей не можуть бачити?