Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Так, але він був схибленим на езотериці. Мене б радше здивувало, якби така закономірність не спала йому на думку, навмисно чи ні. Але ж він визнав, що його володар ніколи не підтверджував такого здогаду. Це ж його власна ідея. Щоправда, у тебе є певні фонові знання. Чи справді можна здобути якусь особливу силу, якщо вбити людину твоєї крові в особливий час року?
— Я про таке не чув. Але, звісно, існує багато такого, чого я не знаю. Я ще дуже молодий порівняно з більшістю чарівників. Але куди ти намагаєшся зайти цим шляхом? Ти не вважаєш його божевільним, але водночас відкидаєш версію з Вальпургієвою ніччю.
— Не знаю. Просто міркую вголос. Обидві версії видаються мені хисткими, ось і все. До речі, Французький іноземний легіон 30 квітня дозволяв усім напиватися, а потім іще давав кілька вихідних, щоб протверезіти. То була річниця битви при Камероні, один із найбільших тріумфів[32]. Однак сумніваюся, що і це має стосунок до справи.
Він трохи помовчав.
— І до чого тут сфінкс? — раптом запитав він. — Чому Козир переносить тебе в місце, де ти мусиш відгадувати дурні загадки, бо інакше тобі відкусять голову?
— У мене таке відчуття, що передбачалося радше останнє.
— Я теж так подумав. Але все одно це дивно. Знаєш що? Ладен закластися, що вся колода веде до таких ось пасток.
— Можливо.
Я поклав руку в кишеню й доторкнувся до Козирів.
— Облиш їх, — сказав Білл. — Не треба нам шукати проблем. Може, варто закинути ті Козирі подалі, хоча б ненадовго. Що як сховати їх до сейфу, який стоїть у кабінеті?
Я розсміявся.
— Сейфи не такі вже й безпечні. Ні, дякую. Нехай карти будуть зі мною. Має ж бути спосіб перевірити їх без особливого ризику.
— Це ти експерт у таких питаннях. Однак скажи: чи може що-небудь прослизнути з карти до нас без твоєї участі?
— Ні. Так вони не працюють. Для роботи з картами необхідна увага. Майже вся.
— Це уже щось. Я...
Він знову озирнувся: хтось наближався. Я мимоволі зігнув пальці.
А тоді почув, як Білл гучно зітхнув.
— Усе гаразд, — мовив він. — Я знаю його. Це Джордж Генсен, син чолов’яги, ферма котрого розташована перед нашою. Привіт, Джордже!
Постать, що наближалася до нас, махнула рукою. То був юнак середнього зросту й кремезної статури. Мав волосся піщаної барви, носив лівайси та футболку з «Ґрейтфул Дед»[33]. А з кишені в нього стирчала пачка цигарок. На вигляд йому було трохи за двадцять.
— Привіт, — відказав він, підходячи ближче. — Класний деньок, правда?
— Це точно, — відгукнувся Білл. — Тому ми й гуляємо, а не стирчимо вдома.
Джордж перевів погляд на мене.
— От і я так, — сказав він, випнувши зуби над нижньою губою. — Справді чудовий день.
— Це Мерль Корі, він гостює в мене.
— Мерль Корі, — повторив Джордж і простягнув мені руку. — Привіт, Мерлю.
Я потиснув її. Долоня юнака була трохи вологою.
— Упізнаєш прізвище?
— Гм... Мерль Корі, — промимрив він.
— Ти знав його батька.
— Справді? Ох, звісно!
— Сема Корі, — завершив Білл і зиркнув на мене через Джорджеве плече.
— Сем Корі, — повторив Джордж. — От тобі й на! Радий знайомству. Надовго тут затримаєшся?
— Гадаю, на кілька днів, — відповів я. — Не знав, що ти знайомий з моїм батьком.
— Хороша людина, — відказав Джордж. — А ти сам звідки?
— З Каліфорнії. Проте настав час змінити місцевість.
— Куди прямуєш?
— Щиро кажучи, за кордон.
— У Європу?
— Далі.
— Звучить класно. Я б теж хотів колись помандрувати.
— Можливо, так і трапиться.
— Можливо. Гаразд, я ітиму собі. Насолоджуйтеся прогулянкою. Радий познайомитися, Мерлю.
— Навзаєм.
Він позадкував, кивнув на прощання, розвернувся й пішов геть.
Я зиркнув на Білла і зауважив, що він тремтить.
— Що трапилося? — прошепотів я.
— Я знаю цього хлопця все його життя, — пояснив Білл. — Гадаєш, він на наркотиках?
— Принаймні не на таких, які лишають по собі дірки в руках. Жодних слідів я не помітив. До того ж він не видавався надто загальмованим.
— Так, але ж ти не знаєш його так, як я. Він здавався дуже... інакшим. Я мимовільно назвав твого тата Семом, бо щось мені видалося дивним. Змінилася його манера говорити, постава, хода... Дрібниці — але вони визначають усе. Я чекав, що він виправить мене і навіть заготував жарт про передчасну старість. Але він цього не зробив. Натомість підхопив і повторив неправильне ім’я! Мерлю, це лячно! Він справді добре знав твого батька — як Карла Корі. Твій тато любив, аби садиба була охайною, проте ніколи не мав натхнення до прополювання, косіння чи згрібання листя. Доки Джордж навчався в школі, він багато років поспіль виконував для Карла роботу по двору. Він точно знав, що його ім’я — не Сем.
— Я не розумію.
— Я теж, — відказав Білл, — але мені це не подобається.
— Отже, він дивно поводився — і, гадаєш, стежив за нами?
— Тепер я не сумніваюся в цьому. Надто вже багато як для збігу, особливо зважаючи на твій приїзд.
Я повернувся.
— Я піду за ним і з’ясую, в чому справа, — запропонував я.
— Ні, не треба.
— Я не завдам йому шкоди. Існують же й інші способи.
— Можливо, краще дозволити йому вважати, що він нас надурив. Це може заохотити його пізніше сказати або зробити щось таке, що виявиться корисним. З іншого боку, що б ти не зробив — хай навіть щось делікатне чи магічне, — це може натякнути, що ми його підозрюємо. Нехай усе буде, як є. Дякуй, що тебе попередили, і будь обачним.
— Ти маєш рацію, — відповів я. — Згода.
— Повернімося назад. Треба поїхати в місто пообідати. Хочу заскочити в офіс, забрати деякі папери й зробити кілька телефонних дзвінків. А потім о другій маю зустрітися з клієнтом. А ти тим часом можеш узяти машину й поїздити околицями.
— Гаразд.
Доки ми поверталися назад, я розмірковував. Є багато чого, про що я Біллу не розповів. Наприклад, я не бачив потреби розповідати йому, що ношу на лівому зап’ясті