Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Що ж, гадаю, чорна магія та раптові смерті — моя справа, — зауважив я. — Вони, може, занадто забарвлюють хід моїх думок. Певно, ви дивитеся на справи інакше, ніж я. Сліпа пляма, за визначенням, — це щось, чого ти не помічаєш. Що я пропустив?
Білл відсьорбнув пива і роздмухав люльку.
— Добре, — мовив він. — Цей твій друг Люк — звідки він?
— Звідкілясь із Середнього Заходу. Здається, він згадував чи то про Небраску, чи то Айову, чи Огайо — якесь із цих місць.
— Гм-м-м. А чим займається його батько?
— Він ніколи не згадував про це.
— У нього є брати чи сестри?
— Не знаю. Він ніколи не говорив про таке.
— Тобі не видавалося трохи дивним, що за всі вісім років, поки ви знайомі, він ніколи не згадував про свою родину і не розповідав про рідне місто?
— Ні. Зрештою, про своє сімейство я теж нічого не казав.
— Мерлю, це не природно... Ти виріс у дивних краях, тож просто не міг говорити про сім’ю. У тебе було безліч причин змінювати тему розмови, уникаючи цього питання. У нього, очевидно, також. Крім того, коли ти прибув сюди, то не знав, як більшість людей тут поводиться. Але хіба Люк тебе ніколи не дивував?
— Звісно, дивував. Але він поважав мою замкнутість, і я платив йому тією самою монетою. Ви б сказали, що ми уклали тактичну угоду не обговорювати цих питань.
— Як ви з ним познайомилися?
— Ми обидва були першокурсниками, багато предметів у розкладі збігалися.
— І ви обидва були чужинцями в тому місті, не мали друзів. Ви заприятелювали від самого початку?
— Ні. Попервах ми заледве один з одним говорили. Він був для мене зарозумілим виродком, який вважає себе в десять разів кращим за будь-якого свого знайомого. Він мені не подобався, а я йому — ще більше.
— Це ж чому?
— Бо так само він думав про мене.
— Отже, ви лише поступово зрозуміли, що помиляєтеся?
— Ні. Ми обидва мали рацію. Ми познайомилися, коли намагалися вивести один одного на слизьке. Коли я робив щось, якщо можна так сказати, вражаюче, він прагнув обійти мене. І навпаки. Тож ми займалися одними і тими самими видами спорту, зустрічалися з одними і тими самими дівчатами, намагалися перевершити один одного в оцінках.
— І?..
— Поступово у процесі цього змагання ми, схоже, пройнялися один до одного повагою. Коли ми вдвох увійшли в олімпійський фінал, щось трапилося. Ми стали плескати один одного по спині, сміятися, а потім разом повечеряли і пробазікали всю ніч. Люк сказав, що чхати хотів на Олімпійські ігри, я теж зі свого боку зізнався, що байдужий до них. Він сказав, що просто хотів довести, що кращий за мене, а тепер йому на це наплювати. Він вирішив, що ми обидва вельми вправні хлопці, і хай так і буде. Я відчував те саме і сказав йому про це. Відтоді ми й стали друзями.
— Ясно, — сказав Білл. — Це своєрідний різновид дружби. Ви друзі лише у певних сферах.
Я зареготав і ковтнув пива.
— Хіба у решти не так?
— Зазвичай саме так усе й починається. Іноді такі стосунки тривають і надалі. У цьому немає нічого неправильного. Просто ваша дружба видалася мені дещо особливішою, ніж у решти.
Я повільно кивнув.
— Може, й так.
— Хоча це все одно якась нісенітниця. Двоє хлопців, що стали такими близькими друзями, — і ніколи не розповідають про своє минуле.
— Певно, ви маєте рацію. І що це означає?
— Ти ж не звичайна людина.
— Ні.
— У мене також певні сумніви щодо Люка.
— А хто він тоді?
— Це вже твоя парафія.
Я кивнув.
— Окрім цього, — продовжив Білл, — мене ще дещо непокоїть.
— Що саме?
— Цей Мартінес... Він переслідував вас до самих нетрів, зупинився, коли зупинилися ви, підкрався — і лише тоді відкрив вогонь. Кого він вистежував? Вас обох? Тільки Люка? Чи тільки тебе?
— Не знаю. Я не впевнений, кому мала дістатися перша куля. Потім він уже стріляв у Люка — бо той відкрив вогонь у відповідь, і Мартінес захищався.
— Саме так. Якби він був Б або ж його агентом, навіщо йому було б витрачати час на ту розмову з тобою в барі?
— У мене таке враження, ніби вся розмова була лишень своєрідним приводом запитати, чи знає щось Люк про Амбер.
— А твоя реакція ще більше, ніж твоя відповідь, змусила його повірити, що знає.
— Тоді, мабуть, Люкові щось відомо — зважаючи на те, що він сказав мені наприкінці. Гадаєте, це було полювання на когось із Амбера?
— Можливо. А Люк, бува, не амберит?
— Я ніколи не чув про когось схожого на нього, коли бував там після війни. А генеалогічних лекцій я вислухав удосталь. Мої родичі дуже нагадують гурток швачок-пліткарок: коли доходить до упорядкування подібних штук, вони далеко не такі акуратні, як мешканці Хаосу. Вони навіть не можуть визначитися, хто з них старший, бо дехто народився в інших часових потоках. Однак вони дуже прискіпливі...
— Хаос! Ось воно! У тебе ж і з родичами по тій лінії не все гаразд? Що як?..
Я похитав головою.
— Не варіант. Про тамтешні родини я знають навіть більше, ніж про амберські. Гадаю, мені відомо про всіх, хто вміє маніпулювати Тінню й мандрувати нею. Люк до таких не належить і...
— Зажди! При тих Дворах також є люди, що вміють мандрувати Тінню?
— Так. Або ж залишатися на одному місці і перетягувати речі з Тіні до себе. Своєрідний обмін...
— Я гадав, вам треба пройти Лабіринтом, щоб отримати цю силу.
— У Дворах є своєрідний аналог, що називається Лоґрус. Такий собі хаотичний