Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Усе добре, — сказав Білл, витираючи руки об нашийну хустинку.
Він скуштував напій.
— Принаймні це пиво смачне, — зауважив Білл. — Мені от що цікаво... Хоча ні.
— Що?
— А ти піцу міг би дістати?
— З чим замовляєте? — запитав я.
* * *
Наступного ранку ми вирушили у довгу прогулянку вздовж звивистого струмка, який знайшли на задній частині присадибної ділянки сусіда, що водночас був Білловим клієнтом. Ми йшли повільно, Білл тримав у руках палицю, з рота у нього стирчала люлька, а сам він продовжував учорашнє розпитування.
— На дещо зі сказаного тобою я не звернув належної уваги, бо мене цікавили інші аспекти цієї ситуації. То, за твоїми словами, ви з Люком дісталися аж до фіналу Олімпіади?
— Так.
— У якій сфері?
— Кілька різних змагань та легка атлетика. Ми обидва були бігунами і...
— Його результати майже дорівнювали твоїм?
— Ми йшли ніс у ніс. Часом це мої результати майже дорівнювали його.
— Дивно.
— Що саме?
Берег різко став крутішим. Ми перейшли по камінцях на інший бік струмка, де дорога була на кілька футів ширшою, добре протоптаною та відносно рівною.
— Мені видався чимось більшим за простий збіг той факт, — сказав Білл, — що цей хлоп міг бути тобі рівнею у спорті. З усього, що я знаю, випливає, що ви, амберити, у кілька разів сильніші за звичайних людей. Ваш унікальний метаболізм дає вам неймовірну міць, а також відновлювальні та регенеративні здібності. Як так сталося, що Люк під час змагань зміг протистояти тобі на найвищому рівні?
— Він чудовий атлет, ще й постійно підтримує себе в гарній формі, — відповів я. — Бувають й інші схожі на нього люди — дуже швидкі та сильні.
Мій співрозмовник похитав головою, і ми пішли далі.
— Я нічого не стверджую, — продовжив Білл, — однак мені здається, що збігів забагато. Цей хлопець так само, як і ти, приховує своє минуле, а потім виявляється, що він справді знає, хто ти. Слухай, а він дійсно великий поціновувач мистецтва?
— Що?
— Мистецтво. Він справді настільки переймається мистецтвом, що навіть колекціонує картини?
— Так. Ми зазвичай регулярно відвідували відкриття галерей і музейні виставки.
Білл фиркнув і підштовхнув тростиною камінь до струмка.
— Що ж, — відзначив він. — Це трохи послаблює один з моїх пунктів, але навряд чи руйнує загальну картину.
— Я не розумію...
— Було трохи дивно, що він знає і того божевільного окультного художника. Стало менш дивно, коли ти сказав, що то був гарний художник, а Люк справді колекціонував картини.
— Він не був зобов’язаний говорити мені, що знає Мелмана.
— І то правда. Але все це плюс його фізичні здібності... Наразі я вибудовую версію, засновану на непрямих доказах, але відчуваю, що цей тип — дуже дивний.
Я кивнув.
— З минулої ночі я кілька разів міркував про це, — відказав я. — Якщо він дійсно не звідси, тоді, трясця його бери, я не знаю, звідки він насправді.
— Тоді цю лінію розслідування вичерпано, — підсумував Білл, ведучи мене повз вигин струмка і зупинившись, щоб подивитися, як злітають з болота птахи над водою. Він зиркнув туди, звідки ми прийшли, а тоді запитав: — Скажи, хоч це й зовсім не по темі, а який у тебе... ем-м-м... статус?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти син Принца Амбера. І ким це тебе робить?
— Ти про титули? Я герцог Західного Прикордоння і граф Колвірський.
— І що це означає?
— Це означає, що я не Принц Амбера. Ніхто не переймається щодо моїх інтриг чи затіяних мною вендет заради престолу.
— Гм.
— І що означає оце «Гм»?
Він знизав плечима.
— Я перечитався історичних книг. Ніхто не буває в безпеці.
Я стенув плечима у відповідь.
— Згідно з останніми новинами, на домашньому фронті все спокійно.
— Це вже гарні новини.
Ще кілька поворотів вивели нас на простору ділянку, вкриту галькою та піском. Спершу — повільний підйом десь на тридцять футів, що раптово упирався в греблю, яка сягала семи чи восьми футів заввишки. Я зміг розгледіти позначку рівня повної води та кілька вилізлих на поверхню коренів дерев, насаджених на гребені загати. Білл вмостився на валун в їхній тіні й закурив люльку. Я присів поруч, ліворуч від нього. Вода затишно плюскотіла й мерехтіла, тож ми певний час просто милувалися її відблисками.
— Красиво, — сказав я за певний час. — Затишне місце.
— Угу.
Я зиркнув на Білла. Старий юрист озирався в той бік, звідки ми прийшли.
Я стишив голос.
— Що там таке?
— Я ще раніше зауважив краєм ока, — прошепотів він, — як хтось тут прогулюється, тримаючись на певній відстані від нас. Але ми стільки разів повертали, що я загубив його з поля зору.
— Можливо, мені варто про всяк випадок прогулятися назад?
— Гадаю, не треба. Чудовий же день. Багатьом людям подобається ходити тут. І якщо ми зачекаємо кілька хвилин, то або він з’явиться, або ми зрозуміємо, що він пішов деінде.
— Можеш описати його?
— Ні. Кажу ж, побачив його лише краєм ока. Гадаю, нема насправді через що перейматися. То просто твоя розповідь зробила мене надміру обачною людиною — чи параноїком. Я ще не визначився.
Я знайшов свою люльку, набив її і закурив. Ми зачекали хвилин з п’ятнадцять, але ніхто не прийшов.
Врешті Білл підвівся і випростався.
— Хибна тривога, — усміхнувся він.
— Твоя правда.
Він знову рушив, і я підлаштувався під його кроки.
— А ще мене непокоїть та леді Джасра, — продовжував Білл. — Ти казав, що вона ніби перенеслася через Козир, а крім того, мала в роті жало, яким уразила тебе наповал?
— Саме так.
— Чи зустрічав ти кого-небудь схожого на неї?
— Ні.
— Маєш якісь здогади?
Я похитав головою.
— А як щодо метушні навколо Вальпургієвої ночі? Здається, вона надзвичайно важлива для того психопата. Багато адептів примітивних релігій наділяли особливим значенням зміну сезонів. Але Б видається надто організованим, аби бути душевно хворим. А ось щодо іншого...
— Мелман вважав, що
