Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

забрав їх геть. Що ви кажете? Так, там тих поліціянтів повсюди сила-силенна, і, мушу вам сказати, вони мені теж зовсім не до вподоби. Походжають туди-сюди, кийками вимахують… кіно американське та й годі. Знаєте, Джейн, нам із Сесілом обидвом подумалося: все це виглядає так, наче ми програли війну, а не виграли… А ось і чай! Дякую, люба моя, це саме те, що мені зараз треба.

— Залишайтесь тут, пані Дімбл, скільки схочете, — сказала Джейн. — А Марк спатиме в коледжі.

— Відверто кажучи, — мовила матінка Дімбл, — я така сердита, що якби моя воля, то від цього клятого коледжу каменя на камені не залишилось би! Але пан Стадок, ясна річ, ні в чому не винен. Взагалі-то не личить мені наслідувати Зіґфрідів меч… гарний був би меч — товстий, просто барило якесь, і не піднімеш… Але тут, люба Джейн, все вже вирішено: ми з Сесілом переберемося до Сент-Ен, у тамтешній маєток. Бачите, нам усе одно тепер доводиться бувати там дуже часто.

— Он як? — мимоволі вирвалося у Джейн; їй одразу пригадалася і поїздка до Сент-Ен, і розмова з панною Айронвуд.

— Ой, даруйте, Джейн, я поводжуся, як остання свиня, — спохопилася матінка Дімбл. — Торочу тут про себе та про себе і зовсім забула, що ви ж там сьогодні були і, певно, маєте багато про що мені розповісти. То як, бачилися ви з Ґрейс? Вона вам сподобалася?

— Ґрейс — це панна Айронвуд?

— Так.

— Бачитися я з нею бачилася, але ще не знаю, сподобалася вона мені чи ні. Та що там про це говорити! Мені з голови не йдуть усі ті жахи, які ви щойно нарозказували… ви справжня мучениця, не я.

— Аж ніяк, — заперечила пані Дімбл. — Я не мучениця, я тільки сердита стара жінка, в якої болять ноги і розколюється голова… хоч уже й не так сильно, як раніше. Мені просто хотілося, знаєте, виговоритися… Зрештою, ми з Сесілом втратили зовсім не багато порівняно з тією ж бідолашною Айві Меґз — їй тепер узагалі нема на що жити. Залишити старий дім насправді не так уже й шкода. Звісно, там було добре, але водночас і трохи сумно… Я іноді думаю собі: а чи можуть люди бути по-справжньому щасливі? Ми гадали, що в нас буде багато дітей, тому хотіли мати великий будинок, а насправді діти у нас так і не з’явилися. Мабуть, я надто полюбляла мріяти про них цілими днями, доки Сесіла не було вдома, і надто себе жаліла… Гм, знаєте, може все це й на краще, а то я ще стала б такою, як ота жінка в Ібсена, що все возилася зі своїми ляльками. От Сесілові набагато гірше, він так любив, коли до нього приходили туди всі ті учні… Так, Джейн, ви оце вже втретє позіхаєте, а я тут вам голову морочу. Знаєте, тридцять років подружнього життя не минають марно… чоловіків, либонь, створено для того, щоб було до кого говорити. Це як жебоніння води у потічку — допомагає їм зосередитися на тому, що вони читають… Все, час лягати.

Виявилося, що ділити з матінкою Дімбл одну кімнату доволі бентежно — вона мала звичку молитися перед сном. Просто дивовижно, як це може вибити людину з колії, подумала Джейн, коли пані Дімбл піднялася з колін, адже потім зовсім не знаєш, куди подіти очі і про що говорити…

2

— Ви прокинулися, Джейн? — почувся серед ночі тихий голос пані Дімбл.

— Так, — відповіла Джейн. — Що, я вас розбудила? Мені так прикро! Я кричала?

— Ви кричали, що когось б’ють по голові…

— Розумієте, я бачила, як убивають якогось старого… він їхав у великій машині сільською дорогою, дістався до перехрестя і повернув праворуч… збоку росли дерева… от, а там посеред дороги стояло кілька чоловіків, один махав ліхтарем, щоб зупинити авто. Я не чула, про що говорилося, було надто далеко… але того старого якось переконали вийти з машини, і він став розмовляти з тими на дорозі. Світло падало просто на обличчя… то був не той стариган, який наснився мені вчора, бороди в нього не було, тільки вуса… і взагалі тримався він дуже поважно. Йому, напевне, зовсім не сподобалися слова чоловіка, який його зупинив, бо він раптом розмахнувся й одним ударом звалив того на землю… тоді ззаду наскочив інший і спробував вдарити його чимось по голові, але промахнувся, бо старий швидко повернувся і зумів відхилитися… Далі почалося справжнє жахіття… Вони накинулися на нього втрьох, і йому довелося відбиватися від усіх разом. Я досі хіба в книжках про таке читала, але ніколи й уявити собі не могла, що це так страшно… Звісно, кінець кінцем вони таки збили його з ніг, потім довго гамселили чимось по голові і зовсім так спокійно, холоднокровно перевіряли, чи він ще живий, уявляєте?! Світло від ліхтаря падало якось так химерно — довгими вертикальними смугами… але то я вже, мабуть, прокидалася. Це було жахливо, але тепер зі мною, здається, все гаразд… минулого разу я перелякалася набагато сильніше… Ох, так мені жаль того старого…

— Думаєте, зможете знову заснути?

— Гадаю, що так. А як ваша голова, пані Дімбл, більше не болить?

— Ні, дякую, минулося вже. На добраніч, люба.

3

«Оце, безперечно, — подумав Марк, — і є той божевільний священик, про якого говорив Біл-„Віхола“». Вчена рада у Белбері збиралася не раніше, ніж о пів на одинадцяту, і хоч ранок видався вогкий та імлистий, після сніданку Марк коротав час у саду в товаристві велебного Стрейка — той зачепив його першим. Поношений одяг, неоковирні черевики, потерта колоратка, смагляве худе обличчя, пооране глибокими зморшками і неголене, трагічний вираз в очах і манера без кінця просторікувати так, наче щохвилини розкриваєш співрозмовникові очі на розмаїті гіркі істини — все це відразу не