Танок з драконами - Джордж Мартін

Мейра знову зупинила загін.

— Ми вже мали б натрапити на те село.

Голос її лунав тихо і дивно.

— Чи не могли ми його проминути? — запитав Бран.

— О ні, тільки не це. Нам до вечора треба знайти прихисток.

І вона таки мала рацію. Губи Йоджена посиніли, щоки Мейри стали темно-червоні. В Брана геть заніміло обличчя, а в Ходора борода замерзла в суцільну крижину. Сніг обліпив здорованеві ноги мало не до колін, і Бран відчував, як він час від часу запинається. Але ж сильнішого за Ходора не було ніде й нікого. Якщо навіть його величезна сила тане, слабшає…

— Селище знайде Літо, — раптом мовив Бран, пухнувши парою в повітря.

Відповіді Мейри він не чекав, а заплющив очі й дозволив собі витекти зі свого скаліченого тіла.

Ковзнувши до шкури Літа, Бран відчув, як мертвий ліс навколо прокидається до життя. Де раніше панувала тиша, тепер він чув вітер поміж дерев, подих Ходора, длубання оленя у ґрунті в пошуках харчу. Ніздрі наповнили знайомі пахощі: мокре листя і мертва трава, гнила тушка білки у кущах, кислий людський піт, звабливий запах оленя. «Їжа. М’ясо.» Олень відчув цікавість до себе, обернув голову в бік вовка, нашорошився і наставив униз свої велетенські роги.

«Він не здобич, — прошепотів хлопчик звірові, з яким поділяв шкуру. — Облиш його. Біжи.»

І Літо побіг. Перетнув озеро швидкою ристю, викидаючи лапами за себе хмари снігового пилу. Дерева стояли плечем до плеча, наче вояки у бойовому ладу, вбрані в білі обладунки. Лютововк поспішав, стрибаючи через камені та корені, пробиваючись крізь кучугури старого снігу, чуючи тріск снігової кірки під своєю вагою. Наступний пагорб укритий був соснами; повітря повнилося різкими пахощами їхньої глиці. Досягнувши вершини, вовк побігав колом, принюхався, тоді здійняв голову і завив.

Ось вони, жадані пахощі. Людські пахощі.

«Попіл, — подумав Бран, — старий і ледве чутний, але попіл.» Так, то були пахощі спаленого дерева, вугілля, попелу. Пахощі згаслого вогню.

Він різким рухом струсив сніг з писку. Рвучко дмухав вітер, заважав вистежувати запах. Вовк крутився туди й сюди, винюхував, але бачив лише снігові кучугури і високі дерева, вбрані у біле. Тоді він вивісив язика між зубів і скуштував холодного повітря; подих згущувався туманом, сніжинки танули на язику. Коли звір рушив до запаху, Ходор негайно посунув за ним, але олень ніяк не міг зважитися, і Бран мусив неохоче повернутися у власне тіло та проказати:

— Отуди. Йдемо за Літом. Я винюхав напрямок.

Загін нарешті дістався селища коло озера, коли крізь хмари вже витикався перший краєчок півмісяця. Але спершу вони трохи не пройшли його наскрізь. При погляді з льоду селище нічим не відрізнялося від десятку інших місць уздовж берега. Поховані під сніговими заметами, круглясті кам’яні будиночки скидалися на скелі, невеличкі горбки чи купу повалених дерев, і ніхто б не сказав, де одне, а де інше. Одну таку купу Йоджен саме напередодні помилково завважив за хату; помилка з’ясувалася лише тоді, коли вони до неї докопалися і знайшли тільки поламані гілки та гнилі колоди.

Селище було порожнє; дичаки, що колись тут жили, пішли всі до останнього — так само, як з усіх інших сіл, що вони проминали дорогою. Деякі села навіть стояли спалені — здавалося, їхні мешканці хотіли напевне відрізати собі відступ назад, щоб не спокушатися поверненням. Але на це селище вогонь зглянувся. Під снігом знайшлося з десяток дрібних халуп та довга хата для зборів громади з дерновим дахом і товстими стінами, складеними з грубо тесаних колод.

— Ну хоч од вітру сховаємося, — мовив Бран.

— Ходор, — відповів Ходор.

Мейра зіслизнула зі спини оленя, а потім разом із братом вийняла Брана з плетеного кошика.

— Може, дичаки тут трохи харчів лишили? — з надією мовила вона.

Але надія виявилася даремною. Всередині довгої хати вони знайшли тільки попіл від вогнища, втоптану земляну підлогу та пронизливу аж до кісток холоднечу. Але принаймні то був дах над головою від снігу та стіни навколо від вітру. Неподалік протікав струмок, укритий плівкою льоду; олень розбив її копитом, щоб напитися. Коли Бран, Йоджен та Ходор улаштувалися, Мейра принесла їм кілька ламаних крижин — посмоктати замість питва. Але тала вода була така холодна, що Бран затремтів.

Літо не пішов за ними до хати. Бран відчував голод великого вовка — тінь його власного.

— Біжи полюй, — сказав він, — але оленя чіпати не смій.

Якась частина його душі прагнула чкурнути на полювання разом із вовком. Пізніше, можливо, він так і вчинить.

Вечеря складалася зі жмені жолудів, перетертих на кашу — таких гірких, що Бран аж задихнувся, намагаючись не виблювати. Йоджен Троск навіть не намагався їсти; менший та тендітніший за сестру, він слабшав з кожним новим днем.

— Йоджене, ти мусиш їсти, — переконувала його Мейра.

— Потім. Я хочу перепочити. — Йоджен посміхався слабенькою посмішкою. — День моєї смерті ще не настав, сестричко. Я тобі обіцяю.

— Ти трохи не впав з оленя.

— Але ж не впав. Ну змерз та зголоднів, але те минеться.

— То поїж!

— Тертих жолудів? Мені живіт болить, а від жолудів болітиме ще гірше. Дай мені спокій, сестро. Дай помріяти про смажену курку.

— Мріями шлунок не нагодуєш. І твоїми зеленими снами теж.

— Але ці сни — все, що ми маємо.

«Все, що маємо.» Останні крихти харчів, принесених з півдня, були з’їдені ще десять днів тому. Відтоді голод удень і вночі крокував поруч із ними, ніби вірний друг. Навіть Літо геть нічого не міг уполювати в цій пущі; усім доводилося живитися тертими жолудями та сирою рибою. В лісі зустрічалося повно замерзлих струмків та холодних чорних озер, а Мейра била рибу своєю тризубою сандолею краще, ніж більшість людей вміли її ловити на гачок та вудку. Іноді, коли вона прибрідала до решти з низкою здобичі на кукані, її губи були зовсім сині з холоду. Але останню рибку Мейра упіймала вже три дні тому. Бранів шлунок почувався так, наче минуло три роки.

Зрештою вони так-сяк увіпхнули в себе жалюгідну вечерю. Мейра сіла спиною до стіни і заходилася