Танок з драконами - Джордж Мартін

— Це погроза, мосьпані? Ви й мене хочете спалити?

— Ти не зрозумів, що я тобі кажу. — Вона окинула його допитливим поглядом. — Боюся, чи не бентежу я тебе своєю присутністю, Снігу-воєводо.

Джон заперечувати не став.

— Стіна — не місце для жінки.

— Помиляєшся. Я бачила сни про твою Стіну, Джоне Сніговію. Величне знання допомогло її збудувати, величні закляття лежать замкнені під її кригою. Ми знаходимося у одному з таких місць, навколо яких обертається світ. — Мелісандра зиркнула вгору, її подих зібрався теплою вологою хмаркою в повітрі. — Тут мені місце так само, як і тобі. Можливо, скоро ти потребуватимеш мене так, як нікого іншого. Не зрікайся моєї дружби та приязні, Джоне. Я бачила тебе посеред бурі, у тяжкій боротьбі, з ворогами зусібіч. Ти маєш так багато ворогів. Назвати тобі їхні імена?

— Я знаю їхні імена.

— Не будь такий певний. — Рубін на Мелісандриній шиї заблищав червоним. — Ти мусиш боятися не тих ворогів, котрі клянуть тебе в обличчя, але тих, хто перед очима в тебе посміхається, а за спиною гострить ніж. Краще тобі тримати вовка якнайближче до себе. Я бачу лід і кинджали у пітьмі. Тверду, червону, замерзлу кров та оголену сталь. І холод навкруги.

— На Стіні завжди холодно.

— Гадаєш?

— Знаю, мосьпані.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошепотіла вона.

Бран

«Ми вже прийшли?»

Бран ніколи не проказував цих слів уголос, та іноді ледве стримував їх на вустах, поки їхнє строкате, побите дорогою товариство пробиралося крізь праліс старих дубів, височезних сіро-зелених вартових, урочистих смерек і голих брунатних каштанів. «Чи близько вже?» — питав малий подумки, коли Ходор видирався кам’янистим схилом або сходив у якийсь темний яр, де під ногами хрумтіли замети брудного снігу. «Чи далеко ще до місця?» — міркував він, поки величезний олень плюхав через напівзамерзлий струмок. «Скільки ще часу треба? Тут так холодно. Де ж триокий гайворон?»

Розгойдуючись у плетеному кошику на Ходоровій спині, малий зігнувся і пірнув головою, бо стайняр-велетень саме проминав велику дубову гілку. Знову падав сніг, мокрий і важкий. У Ходора одне око геть замерзло, цупку та рясну брунатну бороду схопила паморозь, а на кінцях кущавих вусів повисли бурульки. Одна рука в рукавиці ще стискала іржавого залізного меча, взятого у крипті під Зимосіччю; час від часу він рубав ним якусь гілку, здіймаючи віяло снігу.

— Х-х-ход-д-дор, — бурмотів він, клацаючи зубами.

І все-таки його голос дарував Бранові чудернацьку розраду. В мандрах від Зимосічі до Стіни Бран та його супутники коротали довгі версти балачками та розповідями, але тут усе було інакше. Це відчував навіть Ходор і «ходорував» значно рідше, ніж на південь від Стіни. У цій пущі панувала така тиша, подібної до якої Бран ніколи не знав. Спочатку, ще до снігу, навколо них вихорами гуляв північний вітер, здіймав із землі хмари бурого впалого листя з тихим шурхотом, що нагадував йому біганину тарганів у миснику. Але тепер геть усе листя сховалося під білою ковдрою. Час від часу над головою пролітав крук, розсікаючи великими крилами морозне повітря. Решта шуму зникла зі світу.

Недалечко попереду пробирався між заметів олень, опустивши голову з велетенським кущем рогів, укритих кіркою криги. Розвідник їхав на його широкій спині похмуро та мовчки. «Холоднорукий» — так називав його товстун Сем, бо хоча обличчя прибулець мав бліде, руки його були чорні та тверді, мов чавун, і такі ж холодні. Решту його тіла вкривали шари вовни, вивареної шкіри, кольчужної сітки; обличчя ховалося у каптурі кобеняка, нижню його частину обвивав чорний вовняний шалик.

Позаду розвідника сиділа Мейра Троск, обхопивши руками брата, щоб хоч якось порятувати його від вітру та холоду теплом власного тіла. Під носом у Йоджена кіркою намерзли шмарклі; час від часу його трусило, мов у пропасниці. «Такий малий, — подумав Бран, дивлячись, як той хилитається у сідлі. — Виглядає меншим за мене. І слабшим. А це ж я тут каліка.»

Літо йшов останнім у їхньому маленькому загоні. Подих лютововка туманив лісове повітря; звір хутко трусив за рештою походу, хоча і припадав на задню лапу, в яку під Королевиним Вінцем влучила стріла. Бран відчував біль старої рани щоразу, як пірнав у шкуру великого вовка. Останнім часом Бран частіше вдягав тіло Літа, ніж раніше — вовк теж відчував укуси холоду, хай яке мав товсте і тепле хутро, зате бачив далі, чув краще і винюхував більше, ніж хлопчик у кошику, загорнутий в хутра, наче немовля у пелюшки.

Іншим разом, утомившись бути вовком, Бран ковзав у Ходорову шкуру. Сумирний велетень тихенько скиглив, коли відчував Брана, трусив кошлатою головою з боку в бік, але не так люто, як того першого разу в Королевиному Вінці. «Він знає, що це я, — переконував себе хлопець. — Він до мене вже звик.» Хай так… і все ж Бран ніколи не почувався зручно у Ходоровій шкурі. Велетень-стайняр не розумів, що з ним коїться; Бран відчував, як до горла в Ходора зі страху підкочується нудота. Перебувати в Літі було краще. «Я — це він, а він — це я. Він відчуває те саме, що я.»

Інколи Бран уловлював, як лютововк винюхує оленя, наче цікавлячись, чи зможе звалити такого великого звіра. До коней Літо звик ще у Зимосічі, але ж тут був олень — а олень є здобиччю. Лютововк ловив носом пахощі теплої крові, що струменіла у жилах під товстою теплою шкурою оленя — вже їх було досить, щоб зі щелеп капотіла слина, і тоді Бранів рот теж наповнювався нею від думки про соковите темне м’ясо.

З дубу неподалік каркнув крук; Бран почув крила — то ще один великий чорний птах сів поруч із першим на гілку. При світлі дня коло них крутилося хіба з півдесятка круків — перелітали з дерева на дерево або їхали на рогах оленя. Решта зграї летіла попереду або відставала далеко позаду, та щойно сонце спускалося низько, вони поверталися з неба на чорних, наче ніч, крилах, і тоді на кілька сажнів навколо кожна гілка кожного дерева густо вкривалася чорною хмарою. Дехто з круків летів до розвідника, бурмотів йому щось, і Бранові щоразу здавалося, що той розуміє їхнє крякання та вереск. «То його очі та вуха. Вони нишпорять навкруги з його волі, застерігають про небезпеки, що чигають