Танок з драконами - Джордж Мартін
— Ти підсунув мені розорену пустку, а замків, якими я маю винагороджувати своє значкове панство, не віддаєш!
— Ті замки збудувала Нічна Варта…
— І Нічна Варта їх покинула!
— …задля захисту Стіни, — уперто скінчив Джон, — а не для винагородження південських панів. Камені тих фортець скріплені кров’ю та кістками моїх давно померлих присяжних братів. Я не можу віддати їх вам.
— Не можеш чи не хочеш? — Жили на шиї короля випнулися різкі, наче леза мечів. — Навзамін я запропонував тобі ім’я.
— Я вже маю ім’я, ваша милосте.
— Сніговій. Чи буває ім’я більш лиховісне, а надто зараз? — Станіс торкнувся руків’я меча. — Та за кого ти себе маєш?
— За вартового на мурах. За меча у пітьмі.
— Не тицяй мені в очі вашими обітницями! — Станіс видобув меча, котрого звав Світлоносцем. — Осьде твій меч у пітьмі. — Світло бігло клинком туди й сюди, червоне, жовтогаряче, золоте, змальовуючи обличчя короля різкими яскравими барвами. — Це має бачити навіть зелений хлопчина. Чи ти сліпий?
— Ні, володарю. Я згоден, що у замках мають стояти залоги…
— Шмаркач-воєвода згоден. Яке щастя.
— …але залоги Нічної Варти.
— Для цього ти не маєш людей.
— То дайте мені людей, пане королю. Я приставлю до кожного покинутого замку свою старшину — гартованих ватажків, котрі знають Стіну і край за нею, а ще зуміють вижити тієї зими, яка насувається. Навзамін усього, що ми вам дали, ви дасте мені людей для замкових залог. Списників, арбалетників, зелених новачків. Я навіть візьму ваших хворих та поранених.
Станіс витріщився на нього, наче не вірячи вухам, потім гавкнув коротким смішком.
— А ти зухвалий, Сніговію, мушу визнати. Але якщо гадаєш, ніби мої люди отак легко повдягають чорне, то ти з’їхав з глузду.
— Хай вдягають, що хочуть, аби корилися моїй старшині, як вашій власній.
Проте король стояв непохитно.
— Мені служать лицарі та вельможі, пагони старих і шляхетних домів, звиклих до шани та честі. Гадаєш, вони служитимуть під проводом лісокрадів, рільників та горлорізів?
«Або байстрюків… так, пане королю?»
— Ваш власний Правиця — колишній перемитник.
— Так. Колишній. І за його колишні діяння я вкоротив йому пальці. Кажуть, ти, Снігу-воєводо — дев’ятсот дев’яносто восьмий очільник Нічної Варти. Як гадаєш, що мені скаже про ці замки дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Чи не зробить його поступливішим вигляд твоєї голови на шпичаку? — Король поклав яскравого клинка на мапу вздовж малюнку Стіни; криця заблищала, наче сонячна доріжка на воді. — Ти є князем-воєводою з мого дозволу та ласки. Диви мені — не забувай.
— Я є князем-воєводою, бо мене обрали мої брати.
Іноді вранці Джон Сніговій прокидався і сам не вірив собі, вважаючи усе, що відбулося, за божевільний сон. «Це як одягти новий одяг, — казав йому Сем. — Спершу якось чудернацько, а потім підлаштується до тебе — і стає ловко та зручно.»
— Алісер Терен скаржиться на спосіб твого обрання, і мушу визнати, його скарги небезпідставні. — Мапа лежала між ними, наче бойовисько, всотуючи кольори осяйного меча. — Рахунок складав сліпий, а допомагав йому твій жирний друг. Що до Слинта, він звинувачує тебе у перебіжництві.
«А й справді, хто знає про перебіжництво більше, ніж Слинт?»
— Перебіжчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а пізніше зрадив би без слів. Мій батько завжди називав вас справедливою людиною.
«Справедливий, але й суворий далеко понад міру» — так насправді казав князь Едард, проте Джон завважив за розумніше приховати частину правди.
— Князь Едард не був мені другом, але й позбавлений розуму теж не був. От він якраз віддав би мені ці замки.
«Ніколи.»
— Не можу судити про те, що зробив би мій батько. Але я склав присягу, ваша милосте. Стіна тепер моя.
— Наразі так. Побачимо, як міцно ти її триматимеш. — Станіс тицьнув на Джона пальцем. — Гаразд, якщо ті руїни так багато для тебе важать, залиш їх собі. Але обіцяю: якщо котрась лишиться порожня наприкінці року, я заберу її з твого дозволу або без нього. А якщо хоч одна потрапить до рук ворога, слідом заберу і твою голову. Тепер іди собі.
Зі свого місця коло комина підвелася пані Мелісандра.
— З вашого дозволу, мій королю, я проведу воєводу Сніговія до його покоїв.
— Навіщо? Хіба він забув дорогу? — Станіс махнув на них рукою. — А втім, чиніть, як забажаєте. Гей, Деване, принеси попоїсти! Варених яєць та лимонної води.
Після тепла королівської світлиці гвинтові сходи пашіли холодом, що прошивав до кісток.
— Вітерець здіймається, мосьпані, — застеріг десятник Мелісандру, поки віддавав Джонові назад його зброю. — Було вам чим теплішим накинутися.
— Мене гріє моя віра. — Червона жінка рушила разом із Джоном донизу сходами. — Приязнь його милості до тебе дедалі зростає.
— Та я помітив. Сьогодні лише двічі погрожував стяти голову.
Мелісандра засміялася.
— Боятися варто не його слів, а його мовчання. — Коли вони виступили у дворище, вітер наповнив Джонового кобеняка і заплескав полами по червоній жінці. Жриця відмахнулася від нападу чорної вовни і ковзнула своєю рукою у згин Джонового ліктя. — Можливо, ти не помиляєшся щодо короля дичаків. Я молитимуся Господові Світла, щоб він вказав мені правильний шлях. Коли я вдивляюся в полум’я, то бачу крізь камінь та землю, знаходжу правду в людських душах. Я вмію говорити з давно померлими королями і ще не народженими дітьми, спостерігати, як повз мене миготять роки та пори аж до кінця днів цього світу.
— Хіба ваші вогні ніколи не помиляються?
— Ніколи… це ми, слуги Божі, є смертними, а тому помиляємося, вважаючи те, що мусить статися, за те, що тільки може статися.
Джон відчував її тепло — навіть крізь вовну та виварену шкіру. Їхні постаті попід руки одне з одним притягали цікаві погляди. «Ой, буде балачок сьогодні у куренях.»
— Якщо ви справді бачите прийдешній день у полум’ї, то скажіть, де і коли нападуть дичаки.
І вивільнив руку.
— Ра-Гльор надсилає такі видіння, які забажає. Та я пошукаю цього Тормунда у полум’ї. — Мелісандрині вуста вигнулися посмішкою. — Тебе я теж
