Танок з драконами - Джордж Мартін
— У Король-Березі він тримає маленьких пташечок.
— А ми їх тоді кликали мишами. Дорослі злодії були йолопи і не думали ані на крок далі, ніж пропити вкрадене у шинку. А Варис надавав перевагу сиротам — малим хлопчикам і дівчаткам. Він обирав найменших, швидких та тихих, учив їх видиратися стінами і спускатися до осель димарями. А ще вчив читати. Золото і коштовності ми лишали пересічним крадіям. Наші миші крали листи, облікові книги, мапи, креслення… потім читали їх і лишали там, де взяли. «Таємниці коштують більше, ніж срібло та сафіри» — так казав Варис. І таки-так, це виявилося правдою. Я став такий поважний міщанин, що сам брат у перших князя Пентосу видав за мене свою юну дочку. Тим часом чутки про неабиякий хист одного євнуха перетнули вузьке море і досягли вух одного короля. Дуже занепокоєного короля, котрий не довіряв цілком ані сину, ані дружині, ані Правиці — другові своєї юності, який став надто владний та зарозумілий. Решту цієї казочки ви знаєте й самі, хіба ні?
— Майже всю, — визнав Тиріон. — Бачу, ви таки напевне дещо більше, ніж містечковий сироторговець.
Іліріо схилив голову.
— Дякую на доброму слові, мій малий друже. Зі свого боку мушу визнати, що ви на розум саме такий меткий, як мені казав князь Варис.
Він посміхнувся, показавши усі свої криві жовті зуби, і загукав, щоб принесли ще глек мирійського вогневина.
Коли магістрат задрімав, притиснувши глек ліктем, Тиріон проповз подушками, звільнив посудину з її м’якої в’язниці, налив собі чару вина, перехилив, позіхнув і налив ще. «Якщо випити вдосталь вогневина, — сказав він собі, — то можуть наснитися дракони.»
Коли він був іще самотньою дитиною в надрах Кастерлі-на-Скелі, то часто літав драконами уночі, уявляючи себе якимось загубленим таргарієнівським принциком або валірійським драконовладцем, котрий шугає, де хоче, понад горами та степами. Одного разу дядьки запитали його, що подарувати на іменини, і він попрохав дракона.
— Великого не треба — хоч невеличкого, як я сам.
Дядько Геріон реготав, наче нічого кумеднішого ніколи не чув, але дядько Тигет відповів:
— Останній дракон, хлопчику мій, помер більш як століття тому.
Це здалося Тиріонові такою жахливою несправедливістю, що малий проплакав увесь вечір, доки не заснув.
Але якщо вірити оцьому жирному повелителеві сирів, донька Навіженого Короля якось примудрилася налупити трьох живих драконів. «На два більше, ніж потрібно навіть Таргарієнові.» Тиріон майже пошкодував, що вбив батька. Він би радо побачив обличчя князя Тайвина тієї миті, коли той дізнається, що до Вестеросу наближається королева з дому Таргарієн із трьома живими драконами за підтримки хитромудрого євнуха та сироторговця завбільшки з половину Скелі.
Карлик так напхався вечерею, що мусив розпустити паса і розв’язати верхні шворки на штанях. У хлопчачому вбранні, в котре його вдяг хазяїн дому, Тиріон почувався ковбасою, затягнутою в кишку вдвічі меншого розміру, ніж їй належить. «Якщо ми так їстимемо щодня, то я ще й драконову королеву не стріну, а вже стану завбільшки з Іліріо.» Знадвору ношів звечоріло, настала ніч. Усередині теж було темно. Тиріон послухав хропіння Іліріо, рипіння шкіряних ременів, неквапне цокання кінських підков на твердій валірійській дорозі… але насправді його серце дослухалося до плескоту шкірястих крил.
Прокинувся він, щойно настав світанок. Коні тупали собі вперед, ноші рипіли і гойдалися між ними. Тиріон відсунув запону на вершок, щоб визирнути назовні, але бачити там не було чого, хіба що жовтаві поля, голі брунатні в’язи та саму дорогу — широкий кам’яний шлях, що біг до обрію прямо, наче спис. Він читав раніше про валірійські дороги, але бачив одну з них уперше. Влада Вільноземства сягала аж Дракон-Каменя, та ніколи не розповсюджувалася на саму землю Вестеросу. «Що й дивно. Адже Дракон-Камінь — просто скеля у морі. Всі багатства земні лежали далі на захід. А вони мали драконів — і певно ж, знали, де шукати.»
Минулого вечора Тиріон випив забагато; тепер йому гупало в голові, і навіть найтихіше колихання ношів змушувало шлунок підкочуватися до горла. Він не поскаржився жодним словом, але негаразди його були цілком зрозумілі Іліріо Мопатісу.
— Випийте зі мною, — мовив товстун. — Як то кажуть, скуштуйте лусочку дракона, котрий вас спалив.
Іліріо налив два келихи з глека ожинового вина — такого солодкого, що на нього летіло більше мух, ніж на мед. Тиріон відлякав їх долонею і добряче ковтнув. На смак вино було аж нудке; Тиріон ледве втримав його всередині. Втім, друга чара ковтнулася легше. Але охоти до їжі однак не з’явилося, і коли Іліріо запропонував йому миску ожини з вершками, Тиріон відмахнувся.
— Мені наснилася королева, — сказав він. — Я стояв перед нею на колінах, складав присягу на вірність. Але вона завважила мене за мого брата Хайме і згодувала своїм драконам.
— Сподіваймося, то не був пророчий сон. Ви кмітливий біс — саме так про вас казав Варис. Даянерис стануть у пригоді кмітливі люди. Пан Барістан — відважний лицар, правдивий та вірний, але ще ніхто, скільки мені відомо, не приписував йому надмірного розуму.
— Лицарі знають лише один вихід з будь-якого становища — нахилити списа і ринути вперед. Карлики бачать цей світ трохи інакше. Але що ви скажете про себе? Ви ж і самі нівроку розумні.
— Ви мені лестите, — відмахнувся Іліріо. — На жаль, я не створений для подорожей, тому і надсилаю королеві Даянерис вас замість себе. Ви вже зробили її милості велику послугу, коли вбили свого батька, і сподіваюся, зробите ще безліч. Даянерис геть не дурна, на відміну від свого брата. Вона вам знайде добре застосування.
«На розпал?» — подумав Тиріон, ввічливо усміхаючись.
Того дня вони змінювали
