Прокляті - Чак Паланік

Я натискаю клавіші Ctrl+Alt+J на клавіатурі ноутбука і підглядаю за тим, що відбувається всередині нашого літака: мій батько намагається розповісти Ґоранові все про Маршалла Маклуена, в той час як Ґоран просто дивиться на камеру системи безпеки, супиться назовні з монітора комп'ютера, просто на мене.

Просто випадково, майте на увазі, одного разу — присягаюсь, я не якась там міс Розпусна МакБруднючка, — але я все ж таки натиснула комбінацію Ctrl+Alt+T і поглянула одним оком на те, як Ґоран приймає душ. Не те щоб я спеціально підглядала за ним, але я справді побачила, що в нього вже росте волосся… там, внизу. Аби зрозуміти моє настирливе переслідування Ґорана, з його розкішними губами й холодним поглядом, ви маєте знати, що перший знімок у моєму житті ще як немовляти з'явився на обкладинці журналу «Піпл». Особисто я ніколи не слугувала достойним дзеркалом успіху батьків, бо розкіш була сталим фактом. З моменту мого народження весь світ став дуже шанобливим. Максимум, на що я годилась, це слугувати сувеніром — як-от наркотики чи музика в стилі «грандж» — давно минулих років молодості моїх батьків. Всиновлені діти мали підкреслити важку працю моїх тата й мами та її результат — численні нагороди. Коли витягуєш напівпомерлу від голоду дитину з якоїсь діри в Ефіопії, миттєво переносиш її на борту «Гольфстріму» закордон і даєш їй скуштувати сир «Хаварті», зроблений з молока корів, що пасуться на пасовищі, запечений у цільнозернових тарталетках без рослинного білка, то можна бути більш-менш упевненим, що дитина тобі подякує. Чи візьміть дитину, шанси на життя в якої були близько нуля — над головою в неї вже кружляли нетерплячі стерв'ятники, — і, ясна річ, вона шаленітиме від щастя в очікуванні нудної вечірки в Барбри Стрейзанд, в Іст-Гемптоні.

Але що я знаю, я ж мертва. Дохла шмаркачка. Коли б я була дуже розумна, я була б жива, от як ви. Тим не менш, коли ви мене спитаєте, більшість людей народжує дітей тоді, коли їхній власний ентузіазм щодо життя починає вже вщухати. Дитина дозволяє нам знову відчути те захоплення, яке ми самі колись відчували, від… ну, від усього. Ще через покоління наш ентузіазм повертають нам уже онуки. Розмноження є чимось на кшталт повторної ін'єкції, яка дозволяє нам знову полюбити життя. Для моїх батьків, які спочатку переситились мною, потім всиновили цілу низку шмаркачів і, нарешті, дійшли до ворожого Ґорана, що весь час нудьгує, це гарний приклад Закону граничної плодючості, що зменшується.

Тато сказав би вам: «Кожна публіка отримує ту виставу, на яку очікує». Тобто: коли б я була більш вдячною дитиною, мабуть, вони здалися б мені кращими батьками. І в більших масштабах: коли б я демонструвала більше вдячності за безцінне диво власного життя, можливо, життя здалося б мені більш дивовижним.

Мабуть, саме тому бідні дякують ДО того, як почати їсти свій жахливий обід, що складається лише з риби в горщику.

Коли живих переслідують мертві, то мертвих переслідують їхні власні помилки. Коли б я не була такою балакучою, мабуть, батьки не стали б намагатися дати вихід емоціям, збираючи докупи стільки інших нужденних дітлахів.

Коли шофер зупиняє лімузин перед готелем, а швейцар робить крок уперед, щоб відчинити нам дверцята, я натискаю Ctrl+Alt+B, аби перевірити шафу в спальні в Барселоні, і — ось вона, моя рожева блузка. Я відсилаю CMC покоївці-сомалійці, де кажу їй, як переслати мені блузку, щоб я отримала її до мого запланованого таємного побачення з Ґораном. Я майже кажу їй «дякую», от тільки цього слова її мовою я не знаю.

Отже, я знаю, що таке «таємне побачення». Я знаю жахливу купу речей, особливо як на тринадцятирічну померлу товсту дівчину. Але, мабуть, насправді я знаю не так багато, як вважаю.

Тут моя мама відкриває конверт і каже: «А переможець…»

Розділ чотирнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я знаю, що ти думаєш… для тебе я всього лише розпещена, багата шмаркачка, якій за все життя і дня працювати не довелося. На свій захист маю сказати: я пишаюсь тим, що встигла отримати роботу на повний день. Справжню роботу. На сьогодні я — труп, що має постійну роботу. Вибач мені цей жахливий каламбур. Моя наступна оповідь може здатися тобі недбалою, але сприймай її як імпресіоністичний смертельний опис. Короткий погляд на один день моєї смерті».,

Наскільки я розумію, в Пеклі можна обирати лише одну з двох професій. Перша: працювати на один із тих веб-сайтів, про які всі думають, що вони обслуговуються в Росії чи Бірмі, де оголені чоловіки й жінки неухильно дивляться в камеру; їх скляні очі широко розкриті від подиву, а вони облизують пальці й до половини вставляють намащені жиром пластмасові моделі аеропланів чи тверді банани собі у поголені отвори — рожеві чи шоколадні. Або це, або вони розтягують губи в фальшивій усмішці, випиваючи власну сечу з бокалів для шампанського. Розумієте, близько вісімдесяти п'яти відсотків брудних зображень в Інтернеті походять із Пекла. Демони просто натягують якесь старе, заплямоване простирадло в якості фону, кидають на підлогу матрац із пористої Гуми й очікують, що ви миттєво шльопнетесь на спину й почнете пхати в себе всілякий непотріб, водночас беручи участь у чаті в режимі реального часу з різними живими збоченцями по всьому світу.

Чесно кажучи, мені ніколи не хотілося уваги так відчайдушно. Не треба плутати мене з іншими проблемними передпідлітками, які, так би мовити, ходять усюди в майках із написами: «Спитайте, як мене зґвалтували». Чи: «Спитайте мене, як я стала алкоголічкою».

Брудна маленька таємниця Пекла полягає в тому, що демони увесь час ведуть щодо вас записи. Якщо ви дихаєте їхнім повітрям чи тиняєтесь без діла, чи (не) робите щось іще — вони постійно вимагають у вас за це грошей. Ні, це нечесно, але демони виписують вам рахунки за утримання. Лічильник не зупиняється ані на секунду, і ви накопичуєте цілі роки додаткових тортур, коли вірити Бабетті: як виявляється, раніше вона вела особову документацію, доки їй не довелось піти у вимушену відпустку через непрацездатність, викликану постійним стресом, і повернутися до клітки, де її розваги не були пов'язані з паперовою роботою. Бабетта каже, що більшість людей приречені лише на кілька еонів, але вони отримують додатковий час просто через те, що займають місце у Пеклі. Це наче перевищити ліміт на кредитній картці чи направити свій літак у повітряний простір Франції: годинник починає цокати, як