Прокляті - Чак Паланік

Я насмілююсь відповісти:

— Так…

— Чи ти схвалюєш введення обов'язкової молитви в школах? — продовжує допитуватися демон.

Так, я дуже хочу потрапити до Раю — а хто не хоче?! — але не ціною перетворення на повного мудака.

Незалежно від того, відповідаю я «так» чи «ні», маленькі голки, здається, все одно починають підстрибувати, наче божевільні, реагуючи або на брехню, або на почуття провини.

Демон питає:

— Чи вважаєш ти сексуальні акти між представниками однієї статі мерзотою?

Я прошу його повернутися до цього питання пізніше.

Але демон відмовляє:

— Я трактуватиму це як «ні».

Протягом історії теології, як то намагався пояснити мені Леонард, різні релігії сперечалися щодо природи спасіння, а саме — чи люди доводять свою святість через добрі вчинки, чи через глибоку, внутрішню віру. Чи потрапляють люди до Раю, бо творили добро? Чи вони потрапляють до Раю тому, що це визначено наперед… бо вони добрі? Ця проблема, за словами Леонарда, відійшла у далеке минуле. Тепер всі покладаються на судову науку. Перевірку на поліграфі. Психофізіологічне виказування брехні. Аналіз змін у голосі під впливом стресу. Тепер навіть доводиться здавати зразки волосся й сечі, і все це згідно з новою політикою нетерпіння зловживання алкоголем і наркотиками в Раю.

Крадькома, сунувши руки в кишені слаксів, я схрещую пальці.

Демон питає далі:

— Чи володіє людство абсолютною владою над усіма звірами й рослинами земними?

Схрестивши пальці, я відповідаю:

— Так…

— Чи схвалюєш ти, — питає демон, — шлюби між особами різної расової приналежності?

Демон невпинно продовжує ставити запитання:

— Чи треба дозволити сіоністській країні, державі Ізраїль, існувати на світі?

Питання за питанням, що заводять мене в глухий кут. Навіть незважаючи на схрещені пальці. Парадокс: невже Бог — расистський, гомофобний, антисемітський мудак? Чи Він перевіряє мене, щоб знати, чи не є мудаком я?

Демон питає:

— Чи треба дозволити жінкам займати офіційні посади? Володіти нерухомим майном? Керувати автомобілями?

Час від часу він нахиляється над поліграфом і дряпає фломастером нотатки поряд із хвилястими лініями на смужці паперу, що розмотується.

Ми примандрували сюди, до штаб-квартири Пекла, тому, що я вирішила подати апеляцію. Причина цього вчинку проста: коли засуджені вбивці можуть десятиліттями перебувати в камері смертників, вимагаючи дати їм можливість скористатися послугами юридичних бібліотек та безкоштовних адвокатів, пишучи короткі виклади справи тупими кольоровими олівцями і залишками простих олівців, то буде тільки справедливо, якщо я спробую апелювати проти власного вічного терміну.

Таким самим тоном, яким питає касир у супермаркеті: «Пакет давати?», чи продавець фаст-фуду: «Картоплю брати будете?», демон цікавиться:

— Чи ти незаймана?

З минулого Різдва, коли мої руки примерзли до дверей гуртожитку, і мені довелось відривати більшу частину зовнішнього шару шкіри, вони ще не до кінця загоїлися. Лінії, що перетинають мої долоні, лінія життя та лінія кохання, майже стерлися. На кінчиках пальців ліній теж майже не видно, а шкіра, що наросла на них, стягнута й чутлива. Мені боляче схрещувати пальці, запхавши руки в кишені, але все, що я можу робити, це сидіти отак, зраджуючи батьків, зраджуючи свою стать і політичні погляди, зраджуючи саму себе лише для того, щоб розповідати знудженому демону те, що, як я сподіваюсь, являє собою ідеальний набір пустих балачок. Коли хтось і заслуговує на вічність у Пеклі, то це я.

Демон питає:

— Чи підтримуєш ти відверто негідні дослідження, котрі використовують стволові клітини ембріонів?

Я виправляю помилку, що він її зробив:

— Не «котрі», а «які».

Демон питає:

— Чи порушує прекрасну волю Господа самогубство, скоєне за допомогою лікарів?

Демон питає:

— Чи підтримуєш ти очевидну істинність Теорії Розумного початку?

Голки малюють відбитки кожного удару мого серця, частоти дихання, кров'яного тиску, і демон чекає, доки моє тіло зрадить мене, аж раптом він питає:

— Чи знайома тобі агенція «Вільям Морріс»?

Мимоволі я трохи розслабляю руки, припиняю схрещувати пальці і брехати:

— А чому… так.

А демон відриває очі від поліграфа, посміхається і зазначає:

— Саме вони представляють мене…

Розділ тринадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Не думай, що я дуже скучила за домівкою; але останнім часом я часто згадую свою родину. Це зовсім не означає, що я критикую тебе чи ставлю під сумнів казковість Пекла. Мене просто охоплює легка ностальгія».

На мій останній день народження батьки заявили, що ми їдемо до Лос-Анджелеса, де мама мала вручати нагороду на якомусь шоу. Мама наказала своєму особистому помічникові придбати аж ніяк не менше тисячі мільйонів позолочених конвертів і покласти до них шматочки цупкого паперу. Все, що мама робила минулого тижня, це тренувалась відкривати ці конверти, витягувати звідти шматочки картону і промовляти: «Приз Академії за найкращий фільм отримує…» Щоб заодно потренуватися стримувати сміх, мама попросила мене написати на папері назви фільмів, такі як «Смокі та бандит II», «Пила IV», а також «Англійський пацієнт III».

Ми сидимо на задньому сидінні лімузина, що везе нас із аеропорту до готелю в Беверлі-Хілз. Я сиджу на відкидному сидінні попереду мами, щоб вона не бачила, що саме я пишу. Потім я віддаю карточку її помічнику, а той ховає шматочок паперу в конверті, ставить печатку із золотої фольги та вручає результат мамі, яка має його відкрити.

Ми не зупинятимемося в «Беверлі Уілшир», бо саме там я намагалася змити в унітаз бідолашного котика на ймення Тигр, так що їм довелось викликати сантехніка, аби прочистити половину туалетів у готелі. У наш будинок в Брентвуді ми також не поїдемо, оскільки ми затримаємося в місті не більше як на сімдесят дві години, а мама не впевнена, що ми з Ґораном не перевернемо там усе догори дриґом.

На одній карточці я пишу таке: «Помста Поркі». На іншій пишу: «Перемогти за будь-яку ціну». Коли я пишу: «Жах на вулиці В'язів: Фредді мертвий», то питаю маму, куди вона поклала мою рожеву блузку, ту, зі зборками.

Відкриваючи конверт, мама питає: «А ти дивилась у стінній шафі в Палм-Спрінґз?»

Татка в машині немає: він залишився наглядати за роботою над нашим літаком. Чи це жарт, я навіть не берусь гадати, але тато хоче змінити весь дизайн нашого приватного літака «Лір» так, щоб інтер'єр складався з органічних цегляних і дерев'яних перекладок з гачками, зробленими вручну, а підлога була викладена сучкуватими сосновими дошками. Вся ця деревина мала достатньо довгий час вирощуватися амішами. Еге ж — все це мало вміститися у літаку. Щоб прикрити підлогу, він натягнув матусині сукні від Версаче і Дольче з останньої колекції на якийсь тибетський ткацький верстат для килимів і