Прокляті - Чак Паланік
Ласкаво просимо до початку нового циклу медійної слави. Вся ця плутанина й метушня заради того, щоб виправдати їхню появу на обкладинці журналу «Аркітекчурал Дайджест».
У мене за спиною мама відкриває черговий конверт і каже: «Цьогорічну нагороду за найкращий фільм отримує…» Вона дістає з конверта карточку, сміється і каже: «Меді, як тобі не соромно!» І демонструє карточку Емілі, чи Аманді, чи Еллі, чи Дафні, чи БУДЬ-КОМУ, хто цього тижня слугує їй особистим помічником. На картоні написано: «Піаніно II: Напад пальця». Але Емілі, чи Одрі, чи хто там іще — жарту не розуміють.
Добра новина полягає в попередній умові, яка полягає в тому, що для нас із Ґораном надто велика честь — супроводжувати старих на церемонію. Отже, поки матуся стоятиме на сцені, намагаючись не порізатися папером чи голосно розсміятися через те, що їй доводиться віддавати «Оскар» людині, яку вона ненавидить, Ґоран має доглядати мене в готелі. Зупинись, серце, що вистрибує з грудей. Формально, оскільки Ґоран знає англійську не так добре, щоб замовити собі платний кабельний порноканал, це я наглядатиму за ним. Але ми повинні разом дивитися церемонію нагородження по телебаченню, щоб потім сказати мамі, чи варто їй погоджуватися вручати нагороди і наступного року.
Ось навіщо мені потрібна рожева блузка: аби справити на Ґорана враження. Я вмикаю ноутбук матусі, натискаю Ctrl+Alt+S і користуюсь камерами системи безпеки, щоб оглянути шафу в спальні у Палм-Спрінґз. Перемикаю на камери в Берліні і перевіряю спальню там.
«Поглянь у Женеві, — пропонує мама. — Накажи покоївці-сомалійці переслати її тобі з кур'єром».
Я натискаю Ctrl+Alt+G. Натискаю Ctrl+Alt+B. Перевіряю шафу в Женеві. Шафу в Берліні. В Афінах. У Сінгапурі.
Чесно кажучи, скоріше за все, саме через Ґорана ми з ним не йдемо цього року на церемонію вручення «Оскара». Занадто великі шанси на те, що коли камери дадуть крупним планом нас, дітей Спенсерів, Ґоран буде позіхати чи колупати пальцем у носі, чи хропти, осівши в темно-червоному кріслі, а з кутка його чуттєвих, повних губ витікатиме слина. Все це давня і неважлива справа, але який би лакей не виконував пошук дітей, які потенційно підходитимуть для всиновлення, він чи вона напевно втратили роботу через те, що включили Ґорана до списку. Мої батьки фінансують благодійний фонд, який головним чином дає роботу мільярду агентів з реклами, що готують прес-релізи, де оспівують щедрість мого батька. Так, вони можуть пожертвувати тисячу доларів на будівництво школи зі шлакобетону в Пакистані, але потім вони заплатять півмільйона за документальний фільм про цю школу, за прес-конференції, командировки для журналістів, і взагалі за те, щоб геть увесь світ дізнався про їхню доброчинність. На першій же фотосесії Ґоран усіх розчарував: він не проливав сльози щастя перед камерами, а також не називав своїх нових опікунів якось більш ніжно, ніж «ці містер і місіс Спенсер».
Усім нам знайомі ці телевізійні рекламні ролики, коли кішка чи собака миттєво сують морду в миску із сухим кормом, демонструючи, який він неймовірно смачний; але насправді причина такого ентузіазму полягає в тому, що бідолашну тваринку кілька діб не годували. Ну от, такий принцип мав би підказати Ґоранові сяяти від щастя й гордості у новій модній одежі від Ральфа Лорена, чи Кельвіна Кляйна, чи когось іще, кого в той період рекламували мої батьки. Від Ґорана очікують, що він відкушуватиме від делікатесу, зробленого з бобів і молока корів, які вільно пасуться на пасовищі, а також жадібно пити напій, що виробляється фірмою — офіційним спонсором якогось виду спорту, та ще й так тримати пляшку, щоб глядачі не могли не помітити етикетку. Так, це важка робота для сироти, якого щойно врятували з території воєнних дій, але мені доводилося бачити й інших дітлахів, яких всиновлювали мої батьки, і маю сказати, серед них були й чотирирічні діти з Непалу, і Гаїті, і Бангладеш, і вони миттєво усвідомлювали нечувану щедрість моїх батьків: всі ці речі від «Бебі Геп», і готові до вживання фіги, начинені фаршем із м'яса корів, які зазнали безболісної смерті, і айолі, настояні на кмині, — і нескінченно згадували, який саме фільм за участю матусі зараз виходить на кіноекрани.
Була в мене одна сестричка (хвилин п'ять) — старі врятували її з борделю в Калькутті, — але тієї ж миті, як вона відчула присутність камери, вона почала обіймати свої нові кросівки від «Найк» і ляльок Барбі й плакати такими реалістичними, фотогенічними слізьми щастя, що на її фоні Джулія Робертс здалася б нездарою.
На відміну від неї, Ґоран пив рекламний, збагачений вітамінами, енергетичний напій зі смаком кукурудзяного сиропу з таким виглядом, наче в нього щось болить. Ґоран просто відкрито відмовляється грати нав'язану йому роль. Все, що він робить, це похмуро дивиться на мене, але так він дивиться на всіх. Коли його сповнений ненависті та люті погляд впивається в мене, мене переповнюють ті ж відчуття, що охоплювали Джейн Ейр, коли на неї витріщався містер Рочестер. Я стаю Ребеккою де Вінтер під холодним, допитливим поглядом її нового чоловіка, Максима. Після того, як все життя мене пестили й мені лестили — слуги, клерки, медійні підлабузники, — зневага і ненависть Ґорана виявилися просто непереборними.
Друга причина того, що ми не йдемо на церемонію вручення нагород Академії, полягає в тому, що я велике, просто величезне, кругленьке порося. Матінка ніколи не зізнається в цьому — окрім, мабуть, в інтерв'ю журналу «Веніті Фер».
У той час, коли лімузин везе мене й маму до готелю, Ґоран залишається на літовищі, де мій тато зі шкіри лізе, аби пояснити сюрреалістичний жарт, який міститься в рішенні декорувати інтер'єр літального апарата ери космічних перельотів, вартістю в кілька мільйонів доларів, таким чином, щоб він нагадував плетену юрту печерних людей доби кам'яного віку. Тато нудитиме щодо багатовалентного впливу, який матиме наша сучасна глиняна хатка: серед добре освічених, висококультурних людей вона вважатиметься прикладом розуму й іронічності, а молоді прихильники фільмів моєї матусі, які щойно почали свій освітній шлях, сприйматимуть її як щиру і таку, що рекламує захист навколишнього середовища.
Авжеж, може, я і мрійлива, і знаходжусь у передпідлітковому віці, але я знаю, що таке «полівалентний». Начебто. Гадаю. Дуже добре
