Магус - Володимир Костянтинович Пузій

Стариган хитро всміхається: задоволений, наче кошак, який щойно повернувся з березневих гульок.

— Е-е-е, — тягне, — а як же ж гаманець? — І пояснює: — Ну, я ж не тільки одяг і кров знайшов. Був іще гаманець. А яка людина — чи навіть хтось із «дрібного народця» — залишив би на березі свій гаманець?! Тільки диявол, я так вважаю.

— А ви?

— Що — я?

— Як вчинили із гаманцем ви?

Стариган прокашлявся.

— Ну, не можна ж було залишати його на березі, еге ж? Якщо гаманець підкинув диявол, хтось необережний підібрав би і міг через своє незнання постраждати! Словом, я піднявся на стрімчак, от прямо сюди, де ти зараз стоїш, — та й викинув його у море, точно! У самісіньку безодню.

— Мудре рішення, — бурмоче Фантин. Звичайно, він не повірив стариганові — і щодо диявола, і особливо щодо гаманця; але потрібно ж дотримуватися пристойностей. Він помічає, що знову втупився у хвилі, і навмисне відводить очі, плине поглядом по передмістях Альяссо, розглядає рибальські халупи і раптом помічає біля однієї незвичне для такої ранньої години ворушіння.

— Ти диви, пожежа там у вас знову зайнялася, чи що? — кидає, не замислюючись.

І тільки коли стариган, вдивившись, із відчайдушним криком мчить униз по стежині, Лезо Монети розуміє: несподівана метушня розгорнулася саме навколо халупи його супутника.

3

Рибальські хати палають весело, святково, висвічують багряним, наче намірилися на рівних посперечатися із майбутнім світанком. Ресурдженти, які настовбурченими півнями завмерли віддалік од цих безчинств, дуже гармонійно виглядають на фоні заграви: червоне на червоному.

Воскресників двоє. В того, котрий літній і вищий, — обличчя наче з картону. Химерні зморшки на його щоках, горбатий ніс-дзьоб, безбарвні очі — все це видається не більше ніж карнавальною маскою: вхопи міцніше за вуха, смикни — відпаде. А під нею буде ще одна.

Точнісінько така сама.

За кількістю масок цих, як за кільцями на спиляному дереві, вимірюється його вік. Та, зрештою, достатньо поглянути на нинішню, щоб збагнути: ресурджент — старий, пекельно старий — і справа не у роках, а у тому, що він пережив, побачив, почув. У тому, що здійснив.

Йому не вперше дивитися на палаючі хати й людей, які в паніці метушаться між ними.

Інша річ — молодий ресурджент. Обличчя його ще не набуло характерної відстороненості, погляд живіший, ніж треба, — але молодший вчиться, старається, це помітно! — незабаром він стане гідним послідовником старшого. І будь-яка випадковість, будь-яка оказія, наприклад, палаюче рибальське сільце, лише загартовують молодшого.

От і стоять обидвоє віддалік, відточують мистецтво незворушності.

…Та ні ж! — розуміє нарешті Фантин, — воскресники тут не випадково. Те, що зараз вони нічого не роблять, — лише видимість, ілюзія: їхня бездіяльність красномовніша за будь-які слова та вчинки.

Захотіли б зупинити стражників, що із заповзятістю мурах сновигають від халупи до халупи та закидують на дахи смолоскипи, — зупинили б!

— Та що ж це?!.. — схлипує стариган, рвонувши просто у вогняну коловерть. Його рідні… там? чи все-таки встигли врятуватися? Він не знає і, схоже, не дуже цим переймається, вигляд палаючої хати перетворив його на нерозумного, розлюченого звіра. У такого краще не ставати на шляху, але Фантин усе-таки ризикує: він хапає старигана за плечі, висне на ньому і волає у волохате вухо: «Стій! Стій, куди!»

Той хоче вирватися, не може і мчить із Фантином на плечах — на жаль, Лезо Монети не тільки низенький, він і важить небагато.

Міські стражі не намагаються зупинити цю дивакувату парочку, у охоронців спокою є справи важливіші. Наприклад, підпалювати інші хати і стежити, щоб їхні господарі спересердя не напали на червоноплащників.

Хоча, здається, ресурдженти цілком здатні за себе постояти.

Один із воскресників раптом оживає і стрімко заступає стариганові дорогу. Той не встигає зупинитись і, зойкнувши, з розгону врізається в червоноплащника. Фантин від удару летить на землю, встигнувши здивуватись: посеред ґвалту і розгардіяшу, посеред палаючого сільця, де сморід риб’ячих нутрощів, запах водоростей і спітнілих тіл змішується з чадним гаром, ресурджент наче оповитий непроникним коконом із солодавих ароматів. Наче він не від світу цього, а так, янгол, який на мить зійшов з небес.

Зараз справедливість відновить і назад злетить, на хмарині білій.

Стариганові, натомість, на янгола плювать. Він мугика щось нерозбірливе, підводиться з землі і намірюється неодмінно застрибнути в палаючу халупу. Точно не заради спасіння рідних, бо от же вони, прибігли: дружина, діти різновікові, від шмаркотливої дрібноти до здорованя, яких ще пошукать, — усі лементують: куди ти, батьку, невже геть із розуму з’їхав. А дружина — та і кулаком для впевненості приголубила: «Одумайся, старий бовдуре! Мало того, що ми без прихистку залишилися, хочеш ще й годувальника нас позбавити» (у жінок — думає Фантин — своя логіка).

— Дурепа! — огризається стариган. Відштовхує дружину, розкидає, мов новонароджених кошенят, дітей (навіть здорованя!) і знову хоче стрибнути у палаючий дім. Який уже й розвалюватися почав; але ніщо, ніщо не зупинить божевільного!..

Крім слів, мовлених ресурджентом.

— Гаманця там немає, — повідомляє червоноплащник з такою собі легкою іронією, навіть із докором. Буцім звинувачує: міг би і здогадатися, люб’язний!

Стариган ковтає слину, остаточно лютіє і, гортанно ревучи, повертається до воскресника, здається, щоб стиснути його напахчене горло чорними своїми пальцями.

Тільки тепер (пізнувато, чи не так?) Фантин запитує себе, а що, власне, він тут робить? Навіщо помчав слідом за стариганом, навіщо вплутався у небезпечну, чужу для нього справу, чому не махнув рукою, — щасти, мовляв, і на все добре, — та не поквапився до месера Оберто, звітувать? Нехай би сам магус потім розбирався із цим рибалкою, який — еге ж! тримай, не впусти! — «викинув» знайдений гаманець. А тепер от рветься заскочити у палаючу… та ні, вже у поруйновану халупу, щоб згаданий гаманець там відшукать.

От і вір після цього людям!

…І все-таки — чому?

Ніякої симпатії, жодних зобов’язань перед стариганом у Фантина немає і бути не може. Він дивиться, як двоє стражників викручують руки рибалці, як ресурджент із тим самим лінькуватим виглядом щось наказує їм, як стогне і коцюбиться у пилюці син-здоровань, котрий метнувся був на допомогу непутящому татові… Фантин дивиться і нічого не відчуває.

Це повинно було статися, раптом розуміє він. Усе, аж до появи воскресників. Я знав, що це станеться, це чи щось у цьому дусі. Я хотів, щоб це сталося.

Я, розуміє Фантин, захворів найгіршою хворобою «віллана». Мені подобається ризик, він уже не просто лоскоче нерви, а саме п’янить: я застромлюю голову в петлю навіть тоді,