Магус - Володимир Костянтинович Пузій

— Я потурбувався про улов, після чого навідався до Коррада Одновухого, аби пропустити склянчину-другу, — розповідає стариган, — та от тільки винце того вечора було для мене на смак, як сеча віслюкова. Воно, звичайно, непогано б було поділитися із кимось побаченим, але я ж розумів: довгий язик до добра не доведе, особливо в моєму випадку. Морячки із «Цирцеї» іноді до портових шинків зазирали, хтось колись базікнув би їм зайве — знаєш, як це робиться, від бажання помститися чи від просто тюхтійства невтримного, — і тоді вже за своє життя я не дав би і ломаного гросо. А тримати при собі це все сил теж не було. Розплатився я із Коррадом і пішов до своєї старої. Вона, звичайно, баба вредна, тільки що не так — затуляй вуха, а то й спину бережи, приголубить чимось важкеньким — мало не здасться; однак і слухати вміє, і — головне! — мовчати, коли треба. Живемо ж ми з нею не один десяток рочків, призвичаїлися уже одне до одного ставитись по-людськи. Їй я міг довіряти, вона б язиком намарне плескати не стала.

Того вечора, щоправда, розмови душевної у нас не вийшло. Я заявився пізненько, Джемма, скарб мій ненаглядний, пішла на абордаж, люта, що твій василіск! Я і вирішив: зранку побалакаєм. Повечеряв, лягли спати.

І майже одразу будять мене молодшенькі мої, татку, шепочуть, татку, там хтось під вікнами ходить! Я спершу розсердився не на жарт. Справді, мало кому в п’яну або дурну довбню влізе між рибальськими халупами вештатись. На кожного такого гостя поклонів не напасешся. Шикнув я на малих, спіть, мовляв, а сам лежу, поглядом у стелю втупився — не йде сон, хоч ти лусни! Раптом у дворі якийсь шурхіт, мушлі та рінь під ногами риплять, зітхання глибокі, страждальницькі чути, потім — грюкіт! Схопився я, в руки ніж — і до вікна припав: дивлюсь, значить.

Нікого. Бочка порожня, перекинута, котиться, стукнулася об ґанок, зупинилась. Від неї, певно, і грюкіт був, коли впала.

Але бочки ж самі собою не падають, чи не так?

— Може, собака перекинув? — каже, щоб не мовчати, Фантин.

— Не тримаю я собак, — похмуро повідає стариган. — І, між іншим, добре, що нагадав. Стою я, значить, біля вікна, очі в ніч витріщаю і намагаюся взяти до тями, кого це чорти занесли, що за зітхалець такий причалапав. Аж чую: сусідські собаки заходяться від гавкоту, та такого, знаєш, напівлютого-напівпереляканого. І — наче хвиля пішла, цей їхній гавкіт від подвір’я до подвір’я, ті замовкли — інші починають; ґвалт до небес, уже й господарі попрокидалися, із лайкою, позіханнями, беруться за кийки, щоб провчити падлюк, уже й дістав дехто по хребтині — замість гавкоту скавучання і вищання чути, а тільки і гавкіт невщухає, котиться такою собі хвилею — від нас, від узбережжя, значить, до міста.

— І?

— Що?

— Ну, хто це був?

Стариган лукаво хмикає:

— Відомо хто. Диявол! Певно, примітив мене від «Цирцеї» та й ув’язався слідом. Щось недобре задумав вкоїти, не інакше. Тільки не вдалося.

— Чого це ви вирішили, що диявол? Може, дійсно п’яничка який…

— А от диви, — каже стариган.

За розмовою вони проминули порт, вийшли до стрімчака — самотньої, пошарпаної вітрами закарлюки, що нависає над морем, — піднялися ледь примітною стежиною і тепер стоять на невеличкому п’ятачку умовно рівної поверхні, звідки видно і порт, і передмістя, і навіть вогники вілл Верхнього Альяссо. Утім, як уже говорилося, час передранковий, тому вогники — тьмяні, у хатинках — сонне ворушіння, але ще тихо в світі, лише на чийомусь подвір’ї прохекався закатований нетерплячкою півень — і вмить затих, здогадавшись, певно, що такий поспіх гарантує йому швидку путь у бульон.

Море, спокійне і величне, плюскотить десь далеко внизу, всіяне, немов хворобливою висипкою, вітрильниками; терпить їх до певного часу, бо поки що — великодушно прощає. При погляді на нього Фантинові стає трохи спокійніше; уява, розбурхана розповіддю старигана та й довколишніми краєвидами, поблажливо махає рукою: живи, слабкодухий! — і ховає подалі набір патлатих, потворних опудал. До наступного принагідного випадку.

Фантин пригадує, що перед тими пригодами його супутник хильнув «трохи винця» («розбавленого»? аякже, віримо, аж перечіплюємося!), він вкотре оцінює почуте і скептично мугикає. Авжеж, диявол. Із ратицями та хвостом, із рогами. Переслідує чесних рибалок, бочки вночі на них котить, собак дражнить, негідник!

— Дивись.

— Куди? — не розуміє спершу Фантин.

Стариган невдоволено бурмоче, тицяє пальцем у затоку:

— Бачиш наву із довгим написом на борту золотавими літерами? От повз неї я пропливав тієї ночі. «Цирцея» стояла ближче до пристані, де зараз веннесійська нава, еге ж. Я вийшов он там, здав рибу Джульєтті, отримав грошенята і вирушив до Коррада… ну, туди, де ти мені на хвіст упав. Навіщо так докладно розповідаю? Незабаром зрозумієш. Тож пробув я в Одновухого недовго, до себе чапав тим самим шляхом, яким ми сьогодні йшли. Бачиш ліворуч, у передмістях, кілька халуп нововідбудованих? Так, після пожежі. Ну от, від тієї, що ближче всіх до бережка, п’ята праворуч — моя. Дякувати Богородиці, не добрався до нас вогонь, а то не знаю, що і робили б… Той, хто вночі бочку перекинув, пішов якраз у бік новобудов, а звідти — нагору, в Нижній Альяссо. Мої шибеники вранці збігали, людей порозпитували — обережненько, щоб зайвих підозр не викликати. А я, щойно сонце на небо, — вийшов з халупи і давай до слідів придивлятися. Нечіткі вони були, безформенні, наче людина ступала, а наче й ні. Пішов я за ними у зворотному напрямку. Якраз до стрімчака й вибрів. Вони, чуєш, із води виходили — звідти, з боку «Цирцеї», потім на стрімчак здерлися, з нього — до моєї халупи. Ну і далі, в Нижній Альяссо, куди точно, малі мої не з’ясували.

— А чому — диявол? — не здається Фантин. Наближення ранку додає йому впевненості, хоча кляте море тепер не заспокоює, навпаки. Слухаючи старигана, «віллан» ні-ні та й поглядає через плече на вугільно-чорні хвилі. Н-ну, щоб коли раптом що — зненацька не захопило. Всяке бува…

— Та ж він перед тим, як на стрімчак залізти, людину вбив! — зраділо вигукує стариган. — Убив і зжер, точно! Я тільки клоччя одягу знайшов, черевик один — не черевик навіть, шматок підошви та каблук — ну і крові на каміннях теж було трошки. Нещодавно пролита кров, ще не підсохла.

— Всяке бува… — знизує плечима Фантин (а сам увесь час скоса поглядає на море; що це там за ворушіння у хвилях біля берега? постать чиясь?! чи — примарилося?). — Всяке. Раптом п’яничка якийсь упав та поранився. А дрантя хвилями на берег винесло. Або ж от! — приклацує він пальцями, натхненний