Магус - Володимир Костянтинович Пузій

Із таким от настроєм (і думками про те, що треба б навідатися в таверну і змочити-таки горлянку), веслую я, слідкую, щоб самому нікого не зачепить: відомо ж, навіть у темряві наскочити на корабель — це треба добряче веселеньким бути, але ж веслом у якірний ланцюг з усього маху навернуть можна — і пливи потім без весла, знаємо, траплялося. Отже, веслую потроху, навсебіч дивлюся та прислухаюся: на палубах о такій порі зазвичай нікого, крім вахтових, але ті вже люблять язиками поплескати; буває, щось цікавеньке й почуєш…

Фантин ці стариганові теревені слухає неуважно, вилупившись на туші вітрильників. Хоча дитинство його минуло тут, у порту, от уже кілька років як Лезо Монети перебрався вище — і ближче до об’єктів свого «промислу», до вілл заможних городян. Зараз це місце викликає у нього змішані почуття: легкий, болючий укол дитячих спогадів, жагучу відразу, навіть страх перед величезною імперією прядив’яного канату, зарифлених парусів, п’яних відчайдушних бійок і авантюр, що обіцяють нечуване багатство або ж безславну загибель у безодні; додайте до всього цього природну мрію будь-якого підлітка про морські подорожі — і мабуть, отримаєте саме ту химерну суміш почуттів, які переповнюють Фантина цієї ночі.

І — так, вітрильники! — от що є серцем кожного порту, от без чого він був би мертвий! Неосяжні, наче біблійні левіафани, нави із Веннесії, в чиїх черевах — об’ємні купи бавовни; торговельні галери, наповнені найціннішим вантажем: перцем, прянощами, шовком, мальвазією; кілька каравел, марани, вагітні дровами і камінням із Істри; дивіться-но, трохи далі стоять і гості із далекої півночі: «Золотий пес», «Мисливець», «Свята Марія» із Стоугхолма, кьонінгсбургський «Святий Петро», «Милосердя» із Денкірга, а далі…

Утім, перервемось. Усе одно перелік вітрильників ніхто не прочитає до кінця — кому це потрібно? У нинішні часи такі старомодні пісні важливі тільки для напівсліпих римачів, які перелічують їх («Перша, друга… десята»), старанно ворушачи губами, втупившись кудись у небо; для них важлива кожна деталь, вони б принагідно взялися розповідати про метушню двомачтових фелук, про швидкісні фузольєри, схожі на водомірок, вони неодмінно б оспівали елегантність карак, вони б… — але ми — не вони, тому досить витріщатися на вітрильники; між іншим, і Фантин уже не такий захоплений мріями та спогадами, він уважніше слухає старигана.)

— Я до самісіньких причалів підплив, — розповідає той, — аж чую — неподалік про щось сперечаються. Причому, знаєш, не кричать, а шепочуться, але так відчайдушно, люто, що страшніше буде, ніж крик.

Головне, я ж вітрильника, де сперечалися, не бачив: його від мене каравела одна закривала. Почав обходити (мені все одно в той бік треба було) — а на палубі уже не сваряться, а до рукоприкладства перейшли: чую удари, зойк дитячий чи жіночий, потім: «Тримай! Тримай!» — і гучний сплеск. Такий, знаєш, наче чималенька річ за борт упала.

Чи, подумав я, не річ навіть.

Людина.

І тоді, звісно, мені б не до вітрильника, звідки людей скидають, а геть від нього плисти, та пізно, я уже вигріб з-за гребаної цієї коравелли, рифи їй під черево! вигріб, дивлюся — галера невеличка, носова фігура на ній у вигляді якоїсь богині, чи що? Очі блищать, груди такі собі… переконливі, платтячком ледь прикриті, руки тоненькі, уперед витягнуті, бушприт тримають міцно, і в усій подобі відчувається владичність гнівлива, здатність карати і милувати. І настрій — саме карати, без пощади!

Упізнав я галеру: ще коли на світанку плив у море, примітив її й запитав у тамтешнього морячка, хто такі та звідки. Сказав: торговці оселедцем, а судно називається «Цирцеєю». Не сподобалося мені тоді у його відповіді щось — чи тон, яким були слова сказані, чи вираз обличчя. Буцім брехав і сам власної брехні соромився.

На носову фігуру я зранку уваги майже не звернув, та вона тоді й не видалася мені якоюсь особливою. А потім, у напівтемряві, — наче підмінили її. Немов ожила, невдоволена, розлючена. От-от зійде з носа на палубу і почне людей на тварюк перетворювати, як колись із Уллісовими товаришами вчинила та Цирцея, про яку мені матінка на ніч байки розповідала…

То, значить, виплив я з-за каравели і побачив «Цирцею». На палубі жодного вогника, але я на фоні не зовсім ще темного неба роздивився-таки кілька постатей. Мене ж не помітили, і гадаю, в тому проявилася прихильність лаяної мною фортуни. Хтозна, чи повернувся б я інакше додому…

Люди на «Цирцеї» про щось запально сперечалися, один перехилився через борт і довго вдивлявся у хвилі, але нічого не розгледів, махнув рукою, сплюнув, і всі вони відійшли так, що я вже їх не бачив. Я, до слова, уже якийсь час не гріб, а сидів, склавши весла, тихше води, нижче трави.

Зізнаюся чесно: перепудився до смерті. Ясно ж було, як божий день: вляпався мимоволі у чиїсь брудні справи, а в таких випадках зі свідками не панькаються.

Я сидів у човні, зкоцюрбившись, щоб не привертати уваги, і дослухався до того, що коїлося на палубі. Спершу морячки лаялися, потім нарешті пішли, лишивши вахтового; тоді я взявся за весла і, намагаючись не шуміти, погріб якомога далі від клятої галери. Я, як розумієш, і гадки не мав про те, що (чи кого) вони скинули за борт. І думка одна в голові бриніла: чимдалі, чимдалі від «Цирцеї»!

Тільки коли опинився на достатній відстані — не витримав, озирнувся. Нічого спершу не розгледів, але потім на носу, поряд із фігурою богині, побачив постать. Не людську, ні. Бісівську. Голова круглувата, з ріжками, тіло мавпяче, хвіст козячий. Стояв диявол на самісінькому краю бушприта і в мій бік дивився.

Затим щез.

2

— Дурниці, — каже Фантин стариганові. Каже, а в самого мурахи по хребту так і бігають! Хто ж це вночі такі історії розповідає?!.. Так і біду накликати можна. — Дурниці, примарилося напевне.

Поблажливо дивиться стариган на «віллана». Із жалем.

— Голову, — наказує, — мені не задурюй. Я не хлопак, котрий уперше винця ковтнув і тому різні чудасії бачив. Правду від брехні відрізню — що на словах, що у житті. Інакше, гадаєш, повірив би твоїй розповіді?…Молодь! Та нехай, що з тебе взяти. Далі слухатимеш?

— То це ще не все? — дивується Фантин.

— Не все, — підтверджує стариган. — Хоча із «Цирцеєю» решта подій тієї ночі, здається, і не пов’язана.

Він мовчить, розмашисто крокуючи вузькою вуличкою уподовж доків. У тінях сновигають пацюки і миршаві коти, а також (думає із жахом Фантин) якісь тутешні демонята з «дрібного народця». Може, навіть слуги родини Цинікуллі чи ті, хто працює