Танок з драконами - Джордж Мартін
Наступною подали рибну страву, та не встигли почистити щуку від кісток, як пані Алиса потягла свого магнара танцювати. З його рухів було зрозуміло, що Сігорн танцює вперше у житті, але вина він випив стільки, що вже не переймався.
— Північна панна і дичацький воїн, пов’язані благословенням Господа Світла. — На вільне місце панни Алиси ковзнув пан Аксель Флорент. — Їхня милість королева схвалюють цей шлюб. Я — наближена до них особа, мосьпане, і знаю, що думають наша пані. Король Станіс також схвалить, я цього певний.
«Якщо Руз Болтон ще не настромив його голову на спис.»
— Та на жаль, згоду поділяють не всі. — Борода пана Акселя нагадувала розкошлану щітку під обвислим підборіддям; з вух та ніздрів витикалися цупкі кущі волосся. — Пан Патрек вважає, що був би кращою парою панні Алисі. Рушивши на північ, він втратив свої родові маєтності на півдні.
— У цій палаті чимало є людей, які ще й не те втратили, — мовив Джон. — І ще більше тих, хто поклав решту життя на службу царині людей. Тож пан Патрек має вважати себе щасливцем.
Аксель Флорент посміхнувся.
— Якби тут був король, то сказав би, мабуть, те саме. І все ж хіба не гідні віддані лицарі його милості бодай якогось відшкодування? Вони пішли за ним так далеко і за таку тяжку ціну. Та й дичаків цих треба якось прив’язати до короля і королівства. Сей шлюб — непоганий перший крок. Але я знаю напевне, що наступним кроком наша королева рада була б побачити весілля дичацької принцеси.
Джон зітхнув. Йому вже остогидло пояснювати знов і знов, що Вала не є справжньою принцесою. Та хай скільки він торочив одне й те саме, південники наче й не чули.
— Ви маєте впертість, пане Акселю, віддаю вам належне.
— Хіба ви можете винуватити мене, пане воєводо? Така здобич легко не дається, але того варта. Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла вже, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити — не перелупити!
— Хто ж буде батьком тим дітям? Пан Патрек? Чи ви?
— А хоч би і я! Хіба знайдете кращого? Ми, Флоренти, маємо в собі кров старих королей-тепличників. Пані Мелісандра могла б прочитати відправу, як от для панни Алиси з її магнаром.
— Якби ж вам не бракувало нареченої…
— Це легко виправити. — Флорентова посмішка виглядала болісно нещирою. — Та кажіть вже, воєводо Сніговію, де вона? Ви переселили її в один з ваших острогів? Сірий Сторож? Тіньову Вежу? Хвойдину Діру — до інших дівок?
Аксель нахилився ближче.
— Подейкують, ви сховали її подалі від інших на своє власне задоволення. Мені до того байдуже, аби не нагуляла дитя. Я ж від неї хочу власних синів. Якщо ви перед тим об’їздите її та привчите до сідла — то й нехай, лишень подякую… зрештою, всі ми — живі люди, чоловіки з плоті та крові, хіба не так?
Джонові нарешті урвався терпець слухати Флорентове патякання.
— Пане Акселю… якщо ви справді є Правицею Королеви, то мушу пожаліти її милість, якій доводиться покладатися на пораду та поміч подібної людини.
Флорентова пика спалахнула гнівом.
— Отже, таки правда! Ви тримаєте її для себе! Тепер усе зрозуміло. Байстрюк хоче собі стіл свого батька!
«Байстрюк сам відмовився від столу свого батька. Якби байстрюк хотів Валу, йому досить було погодитися.»
— Мушу вибачитися, пане, — мовив Джон. — Піду ковтну свіжого повітря.
«Щось тут зовсім засмерділося.» Раптом голова його мимоволі повернулася.
— Це був ріг.
Інші теж почули. Музика і сміх миттю замовкли, танцюристи завмерли на місцях, дослухаючись. Навіть Привид нашорошив вуха.
— Ви це чули? — запитала королева Селиса своїх лицарів.
— Це, ваша милосте, бойовий ріг, — відповів пан Нарберт.
Королева тремтливою рукою вхопилася за горло.
— На нас напали?!
— Ні, ваша милосте, — мовив Ульмер з Королівської Пущі, — то вартові на Стіні, нема чого боятися.
«Лише раз дмухнули, — подумав Джон Сніговій. — Розвідники повертаються.»
І раптом ріг пролунав знову; здавалося, його голос наповнив підвал аж до склепіння.
— Двічі, — мовив Мулій.
Чорні братчики, північани, вільний нарід, тенни, королевині люди — усі замовкли, дослухаючись. Минуло п’ять ударів серця. Десять. Двадцять. А тоді Овейн Пришелепок захихотів, і Джон Сніговій знову зумів вдихнути повітря.
— Сурмили двічі! — оголосив він. — Це дичаки.
«Вала. Нарешті.» А з нею — Тормунд Велетнебій.
Даянерис
Палата бриніла юнкайським сміхом, юнкайськими піснями, юнкайськими молитвами. Танцівники танцювали, музики виводили дивних переспівів на дзвіночках, вищалках та міхурах; співці голосили пісень кохання геть нерозбірливою мовою Старого Гісу. Вино текло річкою — не ріденьке бліде, що його виробляли у Невільницькій затоці, а міцне і запашне з Вертограду, запаморочливе сон-вино з Карфу, присмачене чудернацькими приправами. Юнкайці з’явилися на запрошення царя Гіздахра — підписати мир та засвідчити відродження уславлених по всіх усюдах меєринських бійцівських ям. Її ясновельможний чоловік відчинив назустріч гостям Велику Піраміду, де й відбувався пишний бенкет.
«Ненавиджу оце, — думала Даянерис Таргарієн. — Як сталося, що я п’ю і посміхаюся до людей, з яких радо б нарізала ременів?»
До столу подавали з десяток чи й більше різновидів м’яса та риби: верблюда, крокодила, співучу каракатицю, полив’яних качок, якихось колючих личинок; тим, чиї смаки були менш химерні, пропонували козятину, свині окости і конятину. І звісно ж, собачатину. Жоден гіскарський бенкет не минався без страв з собачатини. Гіздахрові кухарі приготували собак у чотири різні способи.
— Кажуть, що гіскарці їдять усе, що плаває, літає і повзає, крім хіба людини і дракона, — попереджав її Дааріо. — Та я б не давав їм ані найменшої нагоди, бо ручуся, зжеруть і дракона.
Все ж саме лише м’ясо на бенкеті не подаси — тому були там і плоди садів, і печений хліб, і всіляка городина. Повітря насичували пахощі шапрану, кориці, гвоздики, перцю та інших коштовних прянощів.
