Танок з драконами - Джордж Мартін

Королевині вояки утричі переважали числом королевиних дівчат, тож танцювати мусили навіть найнепомітніші зі служниць. За кілька пісень і деякі чорні братчики пригадали, чого їх навчали замолоду при дворах та в замках, перш ніж гріхи довели до Стіни. Старий крутій Ульмер з Королівської Пущі виявився танцюристом не гіршим, ніж лучником. Над усякий сумнів, кожна запрошена ним панна чи пані мусила знову і знову слухати побрехеньки про Братство Королівської Пущі, де Ульмер бився біч-обіч з Симоном Тойном та Череватим Беном і допомагав Венді Білій Сарні випалювати її тавро на сідницях шляхетних бранців. Шовкун був сама зграбність та ґречність; він протанцював з трьома служницями, але не дозволив собі наблизитися до жодної шляхетної панни. Джон подумки схвалив розсудливість свого шафаря — надто вже паскудні погляди кидали на юнака деякі королевині лицарі. Особливо впадав у очі пан Патрек з Королівської Гори. «Цей жадає крові, — подумав Джон. — І чекає найменшого приводу.»

Коли Овейн Пришелепок заходився під музику викидати коники з блазнем Пістрявчиком, під склепіннями загримів регіт. Пані Алиса теж посміхнулася з чудернацького видовиська.

— Ви часто танцюєте тут, у замку Чорному?

— Щораз як гуляємо весілля, мосьпані.

— То потанцювали б зі мною! Було вам зробити мені чемність. Адже колись ми вже танцювали удвох.

— Та невже? — піддражнив Джон.

— Коли були дітьми. — Вона відірвала шматочок хліба і кинула у нього. — Та ви й самі маєте пам’ятати!

— Раджу пані потанцювати з законним чоловіком.

— Мій магнар, боюся, не надто жвавий танцюрист. Ну то як танцювати не хочете, принаймні налийте мені пряного вина.

— Охоче, мосьпані. — Джон махнув по глек.

— Отже, — мовила Алиса, поки Джон наливав, — тепер я заміжня жінка. За дичацьким чоловіком з невеличким дичацьким військом.

— Вони кличуть себе вільним народом. Принаймні більшість. Але тенни — зовсім окреме плем’я, і то дуже старе. — Про це йому розповіла Ігритта. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Вони походять зі схованої долини на північному краї Мерзляків, оточеної високими горами. Багато тисячоліть вони мали справи радше з велетнями, ніж з людьми. І стали інакшими.

— Інакшими, ніж дичаки, — зауважила дівчина, — зате схожішими на нас.

— Саме так, мосьпані. Тенни мають своїх володарів та свої закони. — «Вони вміють коритися і ставати на коліна.» — Видобувають цину і мідь на спиж, кують собі броню та зброю замість красти її чи здобувати грабунком. Гордовите плем’я, і відважне. Мансові Розбишаці довелося тричі перемагати старого магнара, перш ніж Стир прийняв його як Короля-за-Стіною.

— Але тепер вони тут, на нашому боці Стіни. Вигнані зі своїх гірських твердинь просто у мою опочивальню. — Вона хитро посміхнулася. — Втім, я сама винувата. Панотець казали мені причарувати вашого брата Робба, та в свої шість років я гадки не мала, як це робиться.

«Ну то молімося, щоб хоч у шістнадцять не схибила зачарувати свого молодого.»

— Скажіть-но мені, панно, як у Карголді з зимовими запасами?

— Не надто добре, — зітхнула Алиса. — Панотець забрали на південь стільки нашого люду, що збирати врожай лишилися самі жінки та хлопчики. Ну, ще каліки та старі, яких однак на війну не взяли. Збіжжя погнило на ланах чи потонуло в багнюці, ще коли на осінь задощило — аж тут сніги. Зима буде люта. Небагато старих її переживуть. І діточок теж загине страх.

Мешканцеві Півночі зайве було нагадувати, що таке тутешня зима.

— Бабуся панотця з боку своєї матері походила з гірських Кремінців, — розповів їй Джон. — «Першокремінці», так вони себе величають. Кажуть, що решта Кремінців походить від плоті й крові молодших синів, які мусили піти з гір у пошуках землі, харчів та дружин. Жити на верховинах — справа нелегка. Коли випадає сніг, а їжі стає обмаль, їхня молодь мусить їхати до зимівника при Зимосічі або проситися на службу в якийсь замок. А старі збирають рештки сил і оголошують, що йдуть полювати. Декого згодом знаходять навесні. Але решту ніхто ніколи більше не бачить.

— Майже так само воно ведеться і в Карголді.

Джон не здивувався.

— Коли ваші запаси танутимуть, згадайте про нас, ясна пані. Надішліть ваших старих на Стіну — хай прокажуть наші обітниці. Тут вони хоча б не помруть самотніми у снігах, зігріті лише спогадами про минуле. І хлопчаків нам теж шліть, якщо маєте зайвих.

— Воля ваша. — Вона торкнулася його руки. — Карголд пам’ятатиме.

За столом саме різали великого засмаженого оленя. Пахкотів він краще, ніж Джонові чекалося. Він наказав віднести шмат Шкірянові до Гардінової Башти, а заразом і три великі таці печеної городини Вун-Вунові. Потім князь-воєвода сам почастувався добрячим куснем. «Трипалий Гоб не зрадив наших сподівань.» А спершу ж Джон мав підстави непокоїтися — Гоб припхався дві ночі тому скаржитися, що вступив до Нічної Варти убивати дичаків, а не годувати їх.

— Та й не ладнав я ніколи весільного бенкету, з ласки пана воєводи. Чорні братчики дружин не беруть, то відки мені знати, як воно робиться? В обітницях так і говориться, що не беруть — я сам їх казав!

Джон саме запивав смаженину ковтком затовченого прянощами вина, коли при боці з’явився Клідас.

— Птах! — повідомив він і пхнув Джонові до рук пергамен.

Послання було запечатане краплею твердого чорного воску. «Східна Варта» — знав Джон, ще й печатки не зламавши. Листа написав маестер Хармун, бо Котер Пайк не вмів ані читати, ані писати. Але слова у листі були Пайкові, переказані так, як вимовлені — відверто, без манівців.

«Море тихе. Одинадцять кораблів рушили до Недолі зранку з відпливом. Три браавоські, чотири лисенійські, чотири наші. Два лисенійські ледве тримаються на воді. Чи не потопимо більше, ніж порятуємо. Все за вашим наказом. Двадцять круків на кораблях, з маестром Хармуном. Надсилатиму звіти. Я очолюю на «Пазурі», Просіл заступає на «Косі». У Східній Варті на воєводстві пан Глендон.»

— На чорних крилах чорнії слова? — запитала Алиса Карстарк.

— Аж ніяк, мосьпані. Цих новин я давно чекав.

«Хоча останнє речення мене трохи бентежить.» Глендон Клепач був сильний, гартований вояк, розумний вибір