Танок з драконами - Джордж Мартін

— Ваш панотець є каштеляном, не князем. Каштелян не має права укладати шлюбні угоди.

— Мій батько Арнольф є князем на Карголді!

— За відомими мені законами син передує дядькові у спадкоємстві.

Креган зіп’явся на ноги і копнув хутра, що чіплялися йому до литок.

— Гаріон мертвий!

«Чи скоро помре.»

— Донька теж передує дядькові у правах на спадок. Якщо її брат мертвий, Карголд має належати панні Алисі. Яка віддала свою руку в шлюбі Сігорнові, магнару теннів.

— Дичакові! Огидному і свавільному дикунові!

Креган стиснув долоні у кулаки. Рукавиці на них були шкіряні, підбиті тим самим хутром, що і зім’ята, задубла делія на плечах. На чорному вовняному жупані під нею палало біле сонце його дому.

— Тепер я бачу, хто ти такий, Сніговію. Наполовину вовк, наполовину дичак, беззаконний виплодок зрадника та шльондри. Шляхетну панну з вельможного дому ти кидаєш до ліжка смердючому дикунові. А може, спершу сам її скуштував? — Карстарк зареготав. — Якщо хочеш мене вбити, то давай! Прославиш себе убивцею родичів. Бо ж Старки та Карстарки — однієї крові.

— Мене звати Сніговієм.

— Байстрюком — ось як тебе звати!

— Так, байстрюком. Визнаю свою провину. Принаймні у цьому.

— Ну то хай цей магнар лишень з’явиться у Карголді. Ми йому зітнемо голову і запхаємо в нужник — сцяти їй у рота.

— Сігорн очолює дві сотні теннів, — зауважив Джон, — і пані Алиса вважає, що Карголд відчинить їй ворота. Двоє з ваших людей вже заприсяглися служити їй і потвердили все, що вона казала про змову вашого батька з Рамзаєм Сніговієм. Я чув, ви маєте у Карголді близьких родичів. Одне слово від вас може врятувати їм життя. Здайте замок — і пані Алиса пробачить тих жінок, що її зрадили, а чоловікам дозволить вдягти чорне.

Креган струснув головою. На ковтунах волосся наросли шматки льоду, які від руху тихенько застукотіли.

— Ніколи! — мовив він. — Ніколи й нізащо!

«От би віддати твою голову за весільний подарунок пані Алисі та її магнару» — подумав Джон, та вирішив не грати в цю небезпечну гру. Нічна Варта не мала втручатися у чвари королівств; подейкували, що він і так вже надав Станісові надто суттєву допомогу. «Зітну голову цьому йолопові — почнуть казати, що я вбиваю північан і віддаю їхні землі дичакам. Відпущу його — він зробить усе, щоб звести нанівець зроблене мною разом з пані Алисою та магнаром.» Джон спитав себе, що б вирішив його батько, як би вчинив його дядько. Але Едард Старк загинув, а Бенджен Старк загубився у морозній пустці за Стіною. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.»

— Ніколи — надто довгий строк, — мовив Джон. — Назавтра ви можете роздуматися. А хоч би й через рік. Та рано чи пізно на Стіну повернеться король Станіс. А він вже напевне накаже вас стратити… якщо раптом не побачить на ваших плечах чорного кобеняка. Бо коли людина вдягає чорне, її гріхи пробачаються, а злочини забуваються. — «Навіть такої людини, як ти.» — А зараз перепрошую. На мене чекає бенкет.

Після сліпучого холоду крижаної келії переповнена підвальна трапезна була така жарка, що Джон трохи не задихнувся, щойно ступив через поріг. У повітрі пахкотіло димом, смаженим м’ясом, пряним вином. Коли Джон піднявся до свого місця на помості, Аксель Флорент саме проказував здравицю.

— За короля Станіса та його ясновельможну дружину, королеву Селису, Світло Півночі! — ревів пан Аксель. — За Ра-Гльора, Господа Світла, хай боронить він наші душі! Єдина земля, єдиний бог, єдиний король!

— Єдина земля, єдиний бог, єдиний король! — залунали слідом голоси королевиних людей.

Джон випив разом із рештою. Чи знайде Алиса Карстарк бодай якесь щастя у своєму шлюбі — того він знати заздалегідь не міг. Але принаймні цю ніч нехай вже навколо панують безтурботні веселощі.

Шафарі почали вносити першу страву — цибульну юшку, приправлену шматочками моркви та козятини. Їдло було не королівське, але смакувало добре, дарувало тілесну поживу і зігрівало зсередини. Овейн Пришелепок ухопив скрипку, кількоро з вільного народу приєдналися з сопілками та бубнами. «Тими самими, якими видмухували й вистукували заклик до нападу Манса Розбишаки на Стіну.» Та зараз вони кликали не до війни, а до втіхи, і Джонові годі було бажати кращої музики.

До юшки подали паляниці грубого чорного хліба, ще гарячі просто з печі. Сіль та масло вже стояли на столах. Побачивши їх, Джон насупився. Бовен Марш казав йому, що солі вони мають удосталь, але рештки масла Варта з’їсть вже за поворот місяця.

Старому Кремінцеві та батькові Норею надали почесні місця просто попід помостом. Обидва старигани були вже надто кволі, щоб піти зі Станісом; за себе вони послали синів та онуків. Та на весілля до замку Чорного жоден з них не спізнився; до того ж обидва привели по мамці-годувальниці. Жінці з Нореїв було сорок років, і більших цицьок, ніж у неї, Джон Сніговій ще не бачив. Дівчина Кремінців зустріла лише чотирнадцять іменин, груди мала пласкі, наче хлопчик, але молока в них теж не бракувало. Між ними двома дитині, яку Вала прозвала маленькою потворкою, вже не загрожувала голодна смерть — і Джон був за те вдячний… хоча не вірив ані на мить, що двоє гартованих, побитих сивиною воїнів спустилися зі своїх верховин лише заради малого та дівчини. Кожен привів з собою почет бійців: Старий Кремінець — п’ятьох, батько Норей — дванадцятьох; усі були вдягнені у кошлаті шкури та наклепані нютами шкірянки, а страху своїм виглядом наганяли незгірш майбутньої зими. Хтось із них мав довгу бороду, хтось — страшні рубці, а хтось — і те, й інше. Усі вклонялися старим богам півночі — тим самим, що й вільний нарід за Стіною — але на учті сиділи й пили за молодят, побраних волею чудернацького червоного бога з-за далеких морів.

«Добре, що п’ють, а не носом крутять.» Ані Кремінець, ані Норей не перекинули кухлі, не пролили вино на підлогу на знак зневаги. Це мало означати хоч якусь згоду з тим, що відбувалося. «Або просте небажання марнувати добре південське вино. У своїх кам’яних горах вони його бачать нечасто.»

Між стравами пан Аксель Флорент вивів королеву Селису в танок на вільному