Танок з драконами - Джордж Мартін
Хайме під’їхав Гонором до самої брами паланки.
— Гей ви, у острозі! Ми вам не вороги. Ми люди короля.
Понад муром, над брамою, з’явилося кілька облич.
— Люди короля спалили нам село! — гукнув один чолов’яга донизу. — А перед тим люди короля забрали усіх овець. Король був інший, але вівцям байдуже. Ще якісь люди короля вбили Гарсля і пана Ормонда, а Лесю зґвалтували на смерть.
— То були не мої люди, — відповів Хайме. — Ви відчините браму чи ні?
— Коли підете, тоді й відчинимо.
Пан Кенос під’їхав і став поруч.
— Ці ворота ми виб’ємо залюбки. Або спалимо.
— Поки вони кидатимуть каміння та стрілятимуть? — Хайме хитнув головою. — Проллється кров, і за віщо? Ці добродії нічого нам не зробили. Ми переночуємо в їхніх хатах, але брати будь-що я забороняю. Харчі ми маємо власні.
Поки на небо виповзав серп місяця, загін поставив коней на сільському майдані та повечеряв солоною бараниною, сушеними яблуками і твердим сиром. Хайме з’їв лише кілька маленьких шматочків, зате розділив з Пеком та Госом-заручником міх вина. Він спробував порахувати мідні гроші, прибиті до старого дуба, але втратив лік — надто багато їх було. «Нащо вони тут?» Молодший Чорноліс, напевне, сказав би, якби його спитали, але зіпсував би тим цікаву загадку.
Хайме поставив вартових, щоб ніхто самовільно не перетнув кордони села. Вислав також розвідників, щоб жоден ворог не заскочив їх зненацька. Майже опівночі двоє з них повернулися з жінкою, яку взяли в полон при наближенні.
— Під’їхала зухвало, як от тобі раз, м’сьпане, і каже, що хоче з вами говорити.
Хайме поспіхом зіп’явся на ноги.
— Ясна панно! Не гадав побачити вас знову так скоро.
«Ласка божа, та вона років на десять постарішала, відколи ми бачилися! І що це в неї на обличчі?»
— Ця перев’язка… вас поранили?
— Покусали.
Вона торкнулася руків’я меча — того самого, якого він їй подарував. «Вірноприсяжця.»
— Мосьпане, ви доручили мені пошук.
— Так, пошук дівчини. Ви знайшли її?
— Знайшла, — відповіла Брієнна, Тарфійська Діва.
— То де ж вона?
— За день шляху верхи звідси. Я відведу вас, пане… але ви мусите поїхати самі. Бо інакше Хорт її уб’є.
Джон
— Ра-Гльоре! — проспівала Мелісандра, здійнявши руки посеред снігопаду. — Ти є світлом наших очей, вогнем наших сердець, жаром нашого лона. Твоїм є сонце, що зігріває наші дні, Твоїми є зірки, що бережуть нас у пітьмі ночі.
— Славімо Ра-Гльора, Господа Світла! — недружно відгукнулися весільні гості на безліч голосів, і слова їхні поніс геть порив крижаного вітру.
Джон Сніговій накинувся каптуром кобеняка. Сніжило того дня слабенько — лиш легенькі зграйки сніжинок танцювали у повітрі. Зате вздовж Стіни зі сходу дмухав вітер, холодніший за подих крижаного дракона, що про нього оповідала колись Стара Мамка у одній зі своїх побрехеньок. Навіть вогонь Мелісандри, здавалося, тремтів і ховався від холоду; язики полум’я мерехтіли низько у рові, стиха потріскуючи у лад з піснею червоної жриці. Лише Привид холоду нібито і не помічав.
Алиса Карстарк нахилилася ближче до Джона.
— Сніг на весіллі обіцяє холодний шлюб. Так мені матінка завжди казали.
Джон зиркнув на королеву Селису. «На їхньому зі Станісом весіллі, мабуть, крижана хурделиця гуляла.» Утушкована у горностаєві хутра, оточена панянками, служницями та лицарями, південська королева здавалася кволою, блідою, змарнілою тінню. До тонких стиснених вуст приклеїлася напружена посмішка, та очі повнилися не веселощами, а шанобливим острахом. «Ненавидить холод, а полум’я любить усією душею, — зрозуміти це йому вистачило одного погляду. — Мелісандра скаже слово, і вона радо ввійде до вогню, обійнявши його, наче палкого коханця.»
Але ревність королеви поділяли не всі її люди. Скидалося, що пан Брус устиг добряче залити очі, пан Малегорн рукою в рукавиці пестив сідниці панянки поруч себе, пан Нарберт позіхав на все горло, а пан Патрек з Король-Гори виглядав розгніваним. Джон Сніговій почав розуміти, чому Станіс залишив їх при своїй королеві.
— Ніч темна і повна жахіть! — виспівувала Мелісандра. — Самотніми народжуємося і самотніми помираємо, та йдучи сею чорною долиною, беремо сили одне в одного і в Тебе, Господи!
Криваво-червоні шовки та єдваби жриці вихорилися з кожним подихом вітру.
— Двоє нині приходять до Тебе з’єднати свої життя в одне і постати разом проти пітьми світу сього. Наповни їхні серця вогнем, Господи, і хай вони довіку крокують руч-об-руч Твоїм осяйним шляхом!
— Оборони нас, Господи Світла! — заверещала королева Селиса. Інші голоси підхопили відповідь. У натовпі Мелісандриних вірян стояли зблідлі панни королевиного почту, тремтливі з холоду служниці, пан Аксель, пан Нарберт, пан Ламберт, стражники у залізних кольчугах, тенни у спижевій броні… ба навіть кількоро Джонових братчиків. — Благослови дітей своїх, о Господи Світла!
Мелісандрина спина обернена була до Стіни; жриця стояла на одному березі глибокого рову, де палали її вогні, а на іншому, лицем до неї — двоє людей, яких вона мала поєднати в шлюбі. Позаду стояла королева зі своєю донькою та її розмальованим блазнем. Принцесу Ширену вдягли у стільки хутра, що зробили зовсім круглою; крізь шалик, що майже вкривав обличчя, вилітали білі хмарки пари. Ясновельможних осіб оточували пан Аксель Флорент і королевині люди під його проводом.
Хоча коло вогняного рову зібралося лише кілька братчиків Нічної Варти, з дахів, вікон та великих сходів дивилося набагато більше. Джон подумки прикидав, хто був присутній, а хто ні. Декілька його людей стояли на варті; дехто міцно спав, відбувши свою. Але чимало інших вирішили не з’явитися, тим показавши своє несхвалення. Серед відсутніх були Отел Ярвик та Бовен Марш. Септон Келадор на хвилину з’явився з септу, пестячи пальцями семикутний кришталь на шийному ремінці, але щойно почалися молитви, зник усередині.
Мелісандра здійняла руки, і вогонь з рівчака стрибнув їй до пальців, наче велетенський червоний пес по смачний частунок. Вихор іскор злетів угору — назустріч вихорові сніжинок з неба.
— Господи Світла, прийми нашу дяку! — співала вона голодному полум’ю. — Дякуємо Тобі за відважного Станіса, милістю Твоєю нашого короля. Спрямуй його і оборони, о Ра-Гльоре!
