Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд
— Ні.
— Значить, ти збрехав сестрі. Річард, хіба ти не знаєш, що брехати погано? Творець ненавидить брехунів.
— Сестра Верна теж так говорила.
Річарду набридло, що Паша постійно притискається до нього. Він спішився і повів Бонні в приводу. Паша пересіла в сідло.
— Навіщо ж ти брешеш, якщо знаєш, що це недобре?
— Я просто хотів, щоб сестра Марена назад йшла пішки. Адже вона змусила тебе всю дорогу до лісу йти пішки в покарання за те, в чому ти була не винна.
Паша теж злізла з коня і пішла поруч з Річардом.
— Це дуже мило з твого боку, — сказала вона, торкнувшись його руки. Сподіваюся, ми з тобою подружимося.
Річард зробив вигляд, що йому чогось треба швидко озирнутися, і як би мимоволі скинув її руки.
— А ти можеш зняти з мене цей нашийник?
— Рада-Хань? Ні, звичайно. Тільки справжня сестра може зняти його. Я навіть не знаю, як це робиться.
— Ну, значить, не подружимося.
— Але ж ти ризикував заради сестри Верни. Виходить, з нею-то ти подружився?
Зазвичай такі речі роблять заради друзів. Ти подбав про те, щоб я їхала назад верхом. Це — теж по-дружньому.
— Сестра Верна мені не друг, — відповів Річард. — Я зробив так тільки тому, що з нею, з моєї вини, обійшлися несправедливо. А оскільки я хочу позбутися від ошийника, друзями мені можуть бути тільки ті, хто допоможе мені в цьому. Сестра Верна ясно дала мені зрозуміти, що не має наміру мені допомагати. Настане час, і якщо вона перешкодить мені, я уб'ю її, як вб'ю кожного, хто спробує зупинити мене.
— Річард! — Вигукнула послушниця. — Ти ж тільки учень. Тобі не слід так вихвалятися своєю могутністю. Тобі не слід навіть жартувати такими речами. Я не вірю, що ти здатний не те що вбити, але навіть просто поранити жінку.
— Значить, ти помиляєшся.
— У більшості молодих людей спочатку бувають труднощі, але я вірю: ти будеш довіряти мені, і ми станемо друзями.
— Це не гра, Паша! — Зло сказав Річард. — Якщо прийде така пора, що ти встанеш на моєму шляху, я перерубаю твою гарненьку шийку.
Вона посміхнулася вдавано соромливо.
— Ти справді знаходиш, що в мене гарна шия?
— Це я так, для красного слівця, — пробурчав Річард.
Він пішов далі, ведучи Бонні на повідку. Паша прискорила крок, щоб не відстати від нього. Деякий час вони йшли мовчки. Річард був не в кращому настрої. Розрядка, що наступила, коли він убив мрісвіза, знову змінилася напруженістю.
Повернулися туга і злість.
Між тим лице Паші прояснилося, і вона знову посміхнулася йому:
— Я ж нічого про тебе не знаю, Річард. Чому б тобі не розповісти щось про своє життя?
— Що тебе цікавить?
— Ну, наприклад, чим ти займався до того, як потрапив у Палац? Було в тебе якесь ремесло?
— Я був лісовим провідником.
— Так? А де?
— У себе на батьківщині, в Оленячому лісі. В Вестланді.
— Боюся, я не знаю, де це, — сказала Паша. — Я взагалі нічого не знаю про Новий світ. Коли-небудь, якщо я стану сестрою Світла, мені, можливо, доведеться відправитися туди, щоб допомогти якомусь хлопчикові. — Річард нічого не відповів, і вона, помовчавши, продовжила. — Значить, ти був лісовим провідником? Це, мабуть, страшно? Ти не боявся лісових звірів? Я б лякалася.
— Чому? Якщо, наприклад, заєць вискочить з-за кущів, ти можеш запросто спопелити його своїм Хань. Вона засміялася.
— А мені все одно було б страшно. Мені більше подобається в місті. — Паша поправила волосся і подивилася на Річарда. У неї була кумедна манера морщити носик. — У тебе була… ну, дівчина, кохана?
Питання застало Річарда зненацька. Він відкрив рот, але не знайшовся, що відповісти. Він не збирався говорити з Пашею про Келен.
— У мене є дружина, — нарешті вимовив він. Паша ледь не оступилася.
— Дружина? — Голос її став якимсь дитячим. — Як її звати?
— Дю Шайю, — відповів Річард, не дивлячись на неї.
— А вона гарненька?
— Так. У неї густе чорне волосся, природніше, ніж твоє, гарні груди… Ну і взагалі вона дуже приваблива жінка. — Він зауважив, що Паша почервоніла. Голос її став холодним, і вона намагалася показати, що їй це байдуже.
— А ви давно з нею знайомі?
— Кілька днів. — Тобто як? Як же ти тоді міг одружитися?
— Коли ми з сестрою Верною прийшли в землю маженді, а це було кілька днів тому, цю жінку тримали в оковах. Її хотіли принести в жертву духам.
Вони побажали, щоб убив її я. Сестра Верна сказала, що я повинен виконати бажання маженді, щоб вони пропустили нас через їх землю. Але я не послухався і вистрілив з лука в їх Королеву-Матір. Стріла пришпилила її руку до стовпа. А людям маженді я сказав, що, якщо вони не відпустять Дю Шайю і не помиряться з бака-бан-мана, наступна стріла вб'є їх Королеву. Вони проявили розсудливість і прийняли мою пропозицію.
— Твоя дружина — з племені дикунів?
— Вона з народу бака-бан-мана, і вона мудра жінка, а не дикунка.
— Значить, вона вийшла за тебе, бо ти врятував їй життя?
— Ні. Щоб прийти сюди, нам із сестрою Верною треба було пройти і через їх землю. На їхній землі я вбив п'ятьох її чоловіків.
Паша схопила його за рукав.
— Так адже бака-бан-мана найкращі фехтувальники!
Невже ти вбив всіх п'ятьох?
— Ні, я вбив тридцять чоловік. — Паша ахнула. — А серед тих тридцяти були і її п'ять чоловіків. Дю Шайю — жінка, присвячена духам, і вона сказала, що тепер я повинен
