Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Подуй! Гаряче!

Гар розсудливо послухав його поради. Річард, орудуючи ложкою, спостерігав за тим, як Гратч намагається язиком виловити з миски рис і квасоля. Нарешті він ліг на спину і, обхопивши миску лапами, вилив її вміст собі в рот. Потім сів і, жалібно бурчачи, простягнув миску Річарду. Той показав йому порожній казанок.

— Більше нема.

Гратч вчепився кігтями за миску Річарда і потягнув до себе, але Річард погрозив йому пальцем.

— Це моя вечеря!

Гратч заспокоївся і покірно чекав, поки Річард повечеряє. Коли Річард сів, обхопивши руками коліна, і став дивитися на далеке місто, гар сів поруч навпочіпки, намагаючись у всьому наслідувати людину.

Річард витягнув з кишені локон Келен і довго дивився на нього. Гратч простягнув лапу.

— Ні, зовсім не дам, — тихо сказав Річард. — Можеш помацати, але тільки дуже легенько.

Гратч обережно помацав кігтем локон і здивовано подивився на нього своїми палаючими зеленими Очима. Потім він торкнувся лапою волосся Річарда, потім — його щоки, По якій текла сльоза. Річард проковтнув клубок і сховав локон в кишеню.

Гар обійняв Річарда за плечі, Річард обійняв гара, і так вони мовчки сиділи в нічній тиші. Нарешті, вирішивши, що непогано б і поспати, Річард розстелив на густій траві ковдру. Гар, як вірний пес, ліг поруч, і обидва вони швидко заснули.

Прокинувся Річард, коли місяць уже майже зайшов. Він сів і потягнувся. Гратч знову спробував скопіювати його рухи. Річард потер очі. До світанку залишалося години зо дві. Пора діяти.

Він встав.

— Послухай мене, Гратч. Я повинен повідомити тобі щось важливе. Ти мене слухаєш?

Гар кивнув. Річард показав на місто.

— Бачиш он те місце, де багато вогнів? Я тепер буду жити там. Але тобі туди ходити не можна. Те місце для тебе небезпечне. Не приходь туди. Я сам буду приходити до тебе сюди. Добре?

Гратч подумав трохи і кивнув.

— Бачиш он там річку? — Продовжував Річард. — Річка — це вода, я показував тобі воду. Тобі потрібно бути з цього боку від води. Розумієш?

Річард не хотів, щоб гар шукав собі здобич в селах, на іншому березі річки. Це могло для нього погано скінчитися. Гратч прогурчав щось, мабуть, на знак того, що він розуміє.

— І ось ще. Якщо ти зустрінеш людей, — Річард ткнув себе кулаком у груди, потім показав на місто, — людей, схожих на мене, то не треба їх їсти. — Він погрозив гару пальцем. — Люди — не їжа. Не можна їсти людей. Ти мене зрозумів?

Гратч розчаровано кивнув. Річард знову обійняв гара за плечі і повернув його обличчям до Хагенського лісу.

— Є ще одна важлива річ. Бачиш он той ліс? Гар загрозливо загарчав, показавши ікла.

— Туди не ходи! Я не хочу, щоб ти туди ходив, Гратч. — Бачачи, що гар все ще дивиться в сторону лісу і бурчить, Річард труснув його за плече. — Не смій туди ходити, зрозумів? — Гратч нарешті кивнув. — Мені треба туди піти, — продовжував він, — але ти за мною не ходи. Для тебе це небезпечно. Тримайся від лісу подалі. Гратч заскиглив і спробував відтягнути Річарда назад. — Зі мною нічого поганого не станеться, у мене є меч. Пам'ятаєш, ти бачив мій меч? Він мене захистить. Але тобі туди не можна.

Річард сподівався, що це правда і що меч захистить його. Сестра Верна попереджала, що Хагенський ліс — джерело чорної магії. Але вибору у нього не було, як не було й іншого плану.

Він обняв гара.

— Будь хорошим хлопчиком., Полюй і сам собі добувай їжу. Я ще прийду, і ми з тобою поборемося, добре? — При слові «поборемося» Гратч радісно посміхнувся і схопив Річарда за руку. — Не зараз, Гратч. Зараз у мене справи. Ми з тобою поборемося в інший раз, коли я знову прийду.

Річард швидко зібрав речі, помахав гару і рішучим кроком пішов у низину. Гратч дивився йому вслід.

Він йшов близько години. Щоб привести план у виконання, йому потрібно було зайти в ліс досить далеко. Гілки, вкриті мохом, були схожі на лапи, які тягнулися до непроханого гостя, немов бажаючи схопити його. Крізь дерева долинали різкі звуки, схожі на тріск і гучний протяжний свист. У гнилих водоймах плескали невидимі істоти.

Нарешті, весь спітнілий і захеканий від важкої ходьби, він дійшов до невеликої галявини. Місце було високе, а тому не топке. Не виявивши ні колоди, ні каменю, Річард сів у густу траву і поклав поруч мішок. Закривши очі, він глибоко зітхнув.

Він згадав Оленячий ліс. Як же йому хотілося туди повернутися! Потім він подумав про друзів — про Чейза, про Зедда. Він так давно не бачився з ними. Зедд…

Річард з дитинства знав цього старого, але навіть гадки не мав, що Зедд — його рідний дідусь. Але вони все одно завжди були друзями. І вони любили один одного.

То яка різниця, що Річард не знав про їх спорідненість? Хіба вони з Зеддом менше любили один одного через це?

Річард вже давно не бачив Зедда. Хоча вони й зустрічалися в Д'харі, в Народному Палаці, там у них майже не було можливості поговорити спокійно. От було б здорово поговорити зараз з Зеддом, попросити в нього допомоги. Річарду і в голову не приходило, що Келен могла відправитися до Зедда. Навіщо? Хіба вона не хотіла звільнитися від нього, і хіба вона свого не досягла? Але більше всього на світі він хотів помилитися.

Він тужив за Келен, за її усмішкою, очима, тихим голосом. Йому так не вистачало зараз її мудрих порад. Тільки з нею його життя набувало сенсу. Він би все віддав,