Сяйво - Стівен Кінг

— Гаразд!

У холодильній камері виявилося ще багато дивного. Сотні картонок із сухим молоком (Геллоран серйозно порадив, поки буде така можливість, купувати хлопчикові в Сайдвін-дері свіже молоко); п’ять двадцятифунтових мішків цукру; галон патоки в банках; каші; скляні банки з рисом, макаронами, спаґеті; ряди консервних банок із фруктами й фруктовим салатом; бушель свіжих яблук, від яких уся комора пропахнула осінню; родзинки, сливи й абрикоси («Якщо хочеш буть щасливим — їж побільше чорносливу», — сказав Геллоран, і його сміх злетів до стелі, звідки на залізному ланцюжку звисала несучасна лампочка в кулястому ковпаку); велика кагата картоплі; менші з помідорами, цибулею, турнепсом, кабачками й капустою.

— Нічого собі, — мовила Венді, коли вони вийшли звідти. Сам вид такого достатку свіжих продуктів так пригнітив її — це з її тридцятьма доларами на їстівне на тиждень! — що вона так і не зуміла пояснити, що ж саме їм скаже.

— Мені вже час, — сказав Геллоран, глянувши на годинника, — та я, якщо вже ви отут оселилися, просто покажу, що в шафах і холодильниках. Так: сири, консервоване молоко, згущене молоко, дріжджі, питна сода, цілий мішок пиріжків — ну, тих, «Застільна розмова», кілька грон бананів — але їм ще дозрівати й дозрівати...

— Доволі, — сказала Венді, зі сміхом піднімаючи руки. — Мені ніколи всього цього не запам’ятати. Це понад мої сили. Обіцяю тримати все в чистоті.

— А мені більше нічого й не треба, — він повернувся до Джека. — А містер Уллман уже натякнув щодо пацюків на своєму горищі?

Джек посміхнувся.

— Він сказав, що там цілком може виявитися кілька... а містер Ватсон каже, що вони й унизу, у підвалі можуть бути. Там, мабуть, тонни паперу, але погризеного я не бачив — зазвичай вони гризуть папір, коли влаштовують гнізда.

— Ватсон, Ватсон, — із глузливим смутком сказав Геллоран, хитаючи головою. — Чи хтось іще так лихословить?

— Та-ак, характер ще той, — погодився Джек. Найдужче з усіх, кого він лише зустрічав у житті, лаявся його батько.

— Узагалі ж, його можна пожаліти, — сказав Геллоран, проводжаючи їх назад до широких дверей у їдальню «Овер-лука». — Колись у його родини були грошики. Готель-бо побудував Ватсонів дід чи прадід... не пам'ятаю, хто з них.

— Так, мені розповіли, — сказав Джек.

— А що сталося? — запитала Венді.

— Не зуміли повести справи, ось що, — сказав Геллоран. — Цю історію Ватсон вам ще розповість. Дай йому волю, то він її буде розповідати й двічі на день. Старий звихнувся на цьому готелі. По-моєму, він дозволив «Оверлуку» сісти собі на голову. У нього було два сини, і один загинув від нещасного випадку, коли катався верхи на тутешній території — сам готель тоді ще будувався. Було це, напевно, року дев’яносто восьмого... або дев'ятого. Дружина старого вмерла від грипу,

і залишилися вони самі з молодшим сином. Відтак їх узяли сторожами в той-таки готель, що його старий і збудував.

— Так, шкода, — сказала Венді.

— Що з ним сталося? Зі старим? — запитав Джек.

— Тицьнув помилково палець у розетку, і все, — відгукнувся Геллоран. — Це було на початку тридцятих, перед тим як депресія прикрила готель на десять років. До речі, Джеку, коли ви з дружиною доглянете заодно й за пацюками в кухні, я нічого проти не маю. Якщо помітите... не труїть — пастками їх.

Джек заморгав.

— Звичайно. Хто ж труїть пацюків у кухні?

Геллоран іронічно розсміявся.

— Містер Уллман, ось хто. Минулої осені йому стрельнула в голову ця блискуча ідея. Ну, я, звісно, пояснив, сказав: «А якщо всі ми приїдемо сюди наступного року в травні, містере Уллмане, я на вечір відкриття приготую традиційний обід — а це, до речі, лосось під дуже приємним соусом, — і всі до єдиного занедужають, а лікар прийде й скаже: «Уллмане, що це ви тут витворяєте? Вісім найбагатших чуваків в Америці спожили щурячої отрути! Чиїх, цікаво, рук ця справа?»

Джек закинув голову й голосно розреготався.

— Що відповів Уллман?

Геллоран зсередини обмацав щоку язиком, немов перевіряючи, чи не застряг там шматочок їжі.

— Він сказав: «У такому разі — ловіть, Геллоран!»

Цього разу засміялися всі, навіть Денні, хоча він не зовсім

розумів, у чому полягав жарт — зрозуміло було лише, що він стосувався містера Уллмана, який, зрештою, знає не все на світі.

Учотирьох вони пройшли через їдальню, зараз тиху й порожню. З вікон відкривався казковий вид на засніжені західні вершини. Усі білі лляні скатертини були прикриті шматками чистого твердого пластику. В одному кутку, немов вартовий на посту, стояв уже скатаний на зиму килим.

З іншого боку широкої кімнати були двері, стулки яких нагадували крила кажана, а над ними — виведений позолоченими літерами старомодний напис: «БАР КОЛОРАДО».

Побачивши, куди дивиться Джек, Геллоран сказав:

— Якщо ви полюбляєте випити, то, сподіваюся, прихопили запаси з собою. Тут нема анічогісінько — учора була вечірка для співробітників, он воно що. Сьогодні у всіх покоївок і розсильних розколюється голова, включаючи й мене.

— Я не п’ю, — коротко повідомив Джек. Вони повернулися у вестибюль.

За ті півгодини, що вони провели в кухні, у вестибюлі стало значно вільніше. Довгасте приміщення вже набувало завмерлого, покинутого вигляду, і Джек вирішив, що незабаром вони звикнуться з цим. Стільці з високими спинками спорожніли. Черниць, що сиділи біля вогню, вже не було, та й сам вогонь загас, перетворившись на шар затишно тліючих вуглин. Венді виглянула на стоянку й побачила, що залишилася всього дюжина машин, решта зникли.

Вона піймала себе на тому, що їй хочеться сісти у «фолькс-ваґен» і виїхати в Боулдер... або ще куди-небудь.

Джек озирався в пошуках Уллмана, але того у вестибюлі