Сяйво - Стівен Кінг
Одразу за високими, старомодними парадними дверима їх чекав Уллман. Потиснувши руку Джеку, він холодно кивнув Венді, можливо, завваживши, як повернулися голови, коли вона пройшла у вестибюль: розсипане по плечах золотаве волосся, проста сукня в матроському стилі. Поділ скромно завмер на два сантиметри вище колін, але й цього спостерігачеві було досить, щоб зрозуміти — ноги гарні.
Здається, лише Денні Уллман сприйняв по-справжньому тепло, але з таким Венді стикалася й раніше. Схоже, Денні відповідав уявленням про дітей тих людей, які зазвичай дотримувалися щодо них такої ж думки, як і В. С. Філд7. Злегка нахилившись, він простягнув Денні руку. Малий без посмішки офіційно потиснув її.
— Мій син Денні, — сказав Джек. — І моя дружина Він-ніфред.
— Дуже приємно познайомитися з вами обома, — сказав Уллман. — Скільки тобі років, Денні?
— П'ять, сер.
— Це ж треба, сер. — Уллман посміхнувся й глянув на Джека. — Він добре вихований.
— Аякже, — сказав Джек.
— Місіс Торренс, — він так само злегка їй поклонився, і на мить зніяковіла Венді подумала було, що Уллман поцілує їй руку. Він прийняв долоню, яку вона непевно простягнула йому, але лише для того, щоб ненадовго стиснути обома руками. Долоньки Уллмана виявилися маленькими, сухими й гладкими, і Венді здогадалася, що він їх припудрює.
У вестибюлі кипіла робота. Віднесли майже всі старомодні стільці з високими спинками. Туди-сюди снували розсильні з валізами, а біля стійки, на якій стояла масивна латунна каса, вишикувалася черга. Наліплені на касу перебивні картинки «Банк-Америкен» і «Майстер-Чедж» дратували своєю несучасністю.
Праворуч, біля високих двостулкових дверей, обидві половинки яких були щільно зачинені й зв’язані мотузкою, у старомодному каміні палали березові дрова. На дивані, присунутому мало не впритул до вогню, сиділи три черниці. Обклавшись із усіх боків поставленими одна на одну сумками, вони перемовлялися й посміхалися, чекаючи, коли черга на виписку зменшиться. Під поглядом Венді вони дружно вибухнули дзвінким дівочим сміхом. Вона відчула, що і її губ торкнулася посмішка: наймолодшій із черниць було не менше шістдесяти.
Приглушений гул голосів на задньому плані, неголосне «тінь!» срібного дзвіночка каси, коли один із чергових клерків дзвонив у нього, трохи нетерпляче «далі, будь ласка!» — все це навівало яскраві теплі спогади про їхній із Джеком медовий місяць у нью-йоркському «Бікман-Тавері». Уперше Венді дозволила собі повірити, що, можливо, саме цього й потребувала їхня трійця: провести разом, оддалік від світу, цілий сезон, щось на кшталт медового місяця для всієї родини. Вона любовно посміхнулася Денні, який чесно витріщався довкола на геть усе. Перед ґанком зупинився ще один лімузин, сірий, як жилет банкіра.
— Останній день сезону, — казав Уллман. —- День закриття. Неодмінна метушня. Я, властиво, сподівався, що ви приїдете години до третьої, пане Торренсе.
— Хотілося дати «фольксваґену» фору на той випадок, якщо він вирішить покапризувати, — сказав Джек. — Але обійшлося.
— Дуже вдало, — сказав Уллман. — Я маю намір пізніше влаштувати вам трьом екскурсію по нашій території, і, звичайно, Дік Геллоран хоче показати пані Торренс кухню «Оверлука». Однак...
Мало не налетівши на нього, підійшов клерк.
— Вибачте, містере Уллмане...
— Ну? Що таке?
— Місіс Брент, — ніяково сказав клерк. — Вона відмовляється сплатити рахунок — лише карткою «Америкен експрес». Я пояснюю, що ми наприкінці минулого сезону припинили приймати «Америкен експрес», але вона... — Він перевів погляд на сімейство Торренсів, тоді знову на Уллмана. Той знизав плечима.
— Я цим займуся.
— Спасибі, містере Уллмане. — Клерк рушив через вестибюль назад до стійки, де голосно протестувала схожа на дредноут пані в довгій шубі й у чомусь, що нагадувало боа з чорного пір'я.
— Я їжджу в «Оверлук» з п'ятдесят п'ятого року, — говорила вона усміхненому клеркові, — і не перестала їздити навіть після того, як мій другий чоловік помер після нападу на вашому гидотному майданчику для роке... казала ж йому того дня: сонце пече занадто сильно!., але ніколи... повторюю: ніколи я не розплачувалася нічим, окрім карток «Америкен експрес». Повторюю...
— Вибачте, — сказав містер Уллман.
Під поглядами Торренсів він перетнув вестибюль, шанобливо торкнувся ліктя місіс Брент, і коли вона обернулася, звернувши свою промову до нього, розвів руками й кивнув. Співчутливо вислухавши, він ще раз кивнув і щось сказав у відповідь. Місіс Брент із торжествуючою посмішкою повернулася до нещасного клерка за стійкою й голосно оголосила: «Дякувати Богу, в цьому готелі є хоч один службовець, який ще не став безнадійним філістером!»
Вона дозволила Уллманові, який ледь діставав до могутнього, одягненого в шубу плеча, взяти себе за руку й повести геть — імовірно, всередину готелю, в контору
— Круто! — з посмішкою сказала Венді. — Цей піжон грошики недарма отримує!
— Але леді йому не подобається, — одразу ж висловився Денні. — Він просто прикидається, що вона йому подобається.
— Звичайно, ти правий, доко. Але лестощі — така штука, на якій тримається увесь світ.
— А що таке лестощі?
— Лестощі, — сказала йому Венді, — це коли тато каже, що мої нові жовті штани йому подобаються, а насправді це не так... або коли він каже, що мені зовсім не потрібно схуднути на п’ять фунтів.
— A-а. Це коли брешуть заради сміху?
— Майже так.
