Сяйво - Стівен Кінг

— Твій багаж на ґанку, Діку.

— Спасибі, Саллі. — Геллоран цмокнув її в чоло. — Бажаю добре провести зиму. Я чув, ти виходиш заміж?

Вона пішла собі, розв’язно виляючи задом, а він повернувся до Торренсів.

— Якщо я хочу встигнути на свій літак, треба поквапитися. Бажаю вам усього доброго. Так і буде, я знаю.

— Спасибі, — сказав Джек. — Ви були дуже добрі.

— Я гарненько подбаю про вашу кухню, — знову пообіцяла Венді. — Насолоджуйтеся Флоридою.

— Як завжди, — сказав Геллоран. Він обперся руками об коліна й нагнувся до Денні. — Останній шанс, хлопче. Хочеш у Флориду?

— Здається, ні, — з посмішкою відповів Денні.

— О’кей. Хочеш провести мене із сумками до машини?

— Якщо мама дозволить.

— Можна, — сказала Венді, — але доведеться застебнути курточку.

Вона нагнулася, щоб зробити це, але Геллоран випередив її, великі, темні пальці рухалися спритно й моторно.

— Я відішлю його просто до вас, — сказав він.

— Чудово, — відгукнулася Венді й провела їх до дверей. Джек усе ще оглядався — чи не з'явиться Уллман. Біля стійки виписувалися останні постояльці «Оверлука».

Просто за дверима були звалені в купу чотири сумки. Три здоровенні, бувалі старі валізи із чорної штучної крокодилячої шкіри. Остання неосяжних розмірів сумка на блискавці була з вицвілої шотландки.

— Схоже, ти її понесеш, га? — запитав Геллоран у Денні. Сам він в одну руку взяв дві великі валізи, а третю сунув під пахву.

— Аякже, — сказав Денні. Він вчепився в сумку обома руками й слідом за кухарем спустився по сходах ґанку, мужньо намагаючись не кректати, щоб не виказати, як йому важко.

За той час, що минув після приїзду Торренсів, звіявся різкий, пронизуючий вітер; він свистів над стоянкою, і Денні, що ніс наперед себе сумку, яка стукала його по колінах, мусив жмуритися так, що очі перетворювалися на щілинки. На асфальті, тепер майже пустельному, шаруділи й переверталися кілька мандрівних осикових листочків, і це на мить нагадало Денні ту ніч минулого тижня, коли, прокинувшись після кошмару, він почув — або, принаймні, подумав, що чує, — як Тоні не велить йому їхати.

Геллоран опустив сумки на землю біля багажника бежевого «Плімут-Ф’юрі».

— Машина, звичайно, не бозна-яка, — довірчо повідомив він малому, — я її найняв, ось як. Моя Бессі — на іншому кінці Штатів. Ото машина, так машина. «Кадиллак» п’ятдесятого року, а як їде — суцільне задоволення! Класна штуковина... Тримаю її у Флориді, вона вже занадто стара, щоб лазити по горах. Тобі допомогти?

— Ні, сер, — сказав Денні. Останні десять або дванадцять кроків йому вдалося пронести сумку, не крекчучи. Із глибоким подихом полегшення він опустив її на землю.

— Молодець, — похвалив Геллоран. Діставши з кишені синього вовняного піджака велику зв’язку ключів, він відімкнув багажник і, піднімаючи речі, запитав: — Сяєш, малий? І так сильно, я таких ще не зустрічав. А мені в січні шістдесят стукнуло.

-Га?

— Тобі дещо дане, — сказав Геллоран, обертаючись до нього. — Щодо мене, я завжди називав це сяйвом. І бабця моя теж так казала. У неї теж це було. Коли я був хлопчаком, як ото ти, ми частенько сиділи на кухні й подовгу розмовляли, навіть рота не розкриваючи.

— Чесно?

Побачивши роззявленого рота Денні, його спраглий вираз обличчя, Геллоран із посмішкою сказав:

— Залазь-но, посидиш зі мною кілька хвилин у машині. Хочу поговорити з тобою. — Він зачинив багажник.

Венді Торренс із вестибюля «Оверлука» побачила, як її син лізе на пасажирське сидіння в машину Геллорана, а чорний кухар-велетень сідає за кермо. Відчувши гострий укол страху, вона відкрила було рота, щоб сказати Джекові: Геллоран не жартував щодо того, щоб відвезти його сина у Флориду, затівається викрадення... Але вони сиділи в машині — і нічого більше. Обриси голівки сина, уважно поверненої до великої голови Геллорана, були ледь помітні Венді. Але й з такої відстані вона впізнала позу: так син дивився телевізор, коли показували що-небудь особливо захоплююче, так він грався з батьком у «стару діву» або в дурнуватий криббідж9. Джек, який і далі роззирався в пошуках Уллмана, цього не помітив. Венді мовчала, нервово спостерігаючи за машиною Геллорана, й намагалася зрозуміти: про що ж може йти мова, якщо Денні так нахилив голову?

Геллоран у машині говорив:

— Якщо гадаєш, що ти один такий на світі, робиться неначебто самотньо, так?

Денні, якому іноді бувало не лише самотньо, але й страшно, кивнув.

— А інших ви не зустрічали, тільки мене? — запитав

він.

Геллоран розсміявся, хитаючи головою.

— Ні, хлопче, зустрічав. Але ти сяєш найдужче.

— Виходить, таких багато?

— Ні, — сказав Геллоран, — але час від часу на них натикаєшся. Повно людей, які сяють трішечки. І навіть не знають про це. Ось лише завжди приходять із квітами, коли їхні дружини погано себе почувають під час місячних, добре здають контрольні в школі, хоча підручника й до рук не брали, і варто їм зайти в кімнату, вони відразу відчувають, що почувають люди в ній. Таких я зустрічав людей п'ятдесят або шістдесят. Але всього людей дванадцять, включаючи й мою бабусю, знали, що вони сяють.

— Bay, — сказав Денні й задумався. Потім: — Ви знаєте Місіс Брент?

— Її? — презирливо перепитав Геллоран. — Вона не сяє, ні. Просто два-три рази за вечір відсилає назад свою вечерю.

— Я знаю, що вона не сяє, — серйозно сказав Денні. — А дядечка в сірій формі, що підганяє машини, знаєте?

— Майка? Звичайно, я знаю Майка. І що ж?

— Містере Геллоране, навіщо їй його штани?

—