Сяйво - Стівен Кінг
— Ну, коли вона на нього дивилася, то думала: ось би залізти в його штани, і я подумав, навіщо...
Більше він не сказав нічого. Геллоран закинув голову, і з його грудей вирвався затаєний там басовитий регіт, він пролунав у машині мов артилерійська канонада; такий регіт, що затряслися сидіння. Денні заскочено посміхнувся. Нарешті, то відновляючись, те стихаючи, буря вляглася. З нагрудної кишені Геллоран дістав велику шовкову носову хустку — начебто, здаючись, викинув білий прапор — і витер сльози, що лилися з очей.
— Хлопче, — сказав він, усе ще похрюкуючи, — тобі ще й десяти не виповниться, а ти вже довідаєшся все про рід людський. Тільки не знаю, заздрити тобі чи ні.
— Але Місіс Брент...
— Викинь її з голови, — сказав кухар. — І не думай запитати маму. Вона лише засмутиться, розумієш?
— Так, сер, — відповів Денні. Він добре це втямив. У минулому йому вже траплялося засмучувати маму подібним чином.
— Місіс Брент — просто брудна баба, у якої дещо свербить, ото й усе, що тобі треба знати. — Він задумливо подивився на Денні. — І добряче ти можеш поцілити, доко?
-Що?
— Нумо, бабахни в мене. Подумай у мій бік. Хочу зрозуміти: чи можеш ти стільки, скільки я думаю, чи ні.
— А що подумати?
— Однаково. Лише подумай сильно.
— Гаразд, — сказав Денні. Хвилину він міркував, потім, зібравшись із думками, зосередився й різко жбурнув їх убік Геллорана. Раніше нічого подібного Денні не доводилося робити, і в останню мить якась частина його істоти інстинктивно повстала, притупивши грубу силу думки, — він не хотів зашкодити містерові Геллорану. І все-таки думка полетіла стрілою, і з такою силою, у яку Денні ніколи б не повірив. Вона пронеслася, як пущений рукою Нолана Райяна10 м’яч, і навіть дещо швидше.
(Ой, хоч би не зробити йому боляче!)
Подумав він ось що:
(ШПРИВІТ, ДІКУШ)
Геллоран зморщився й ривком відхилився до спинки сидіння. Голосно клацнули зуби, з нижньої губи тоненьким струмком потекла кров. Руки кухаря мимоволі піднялися з колін до грудей, а потім упали знову. Вії слабко тріпотіли, мабуть, не керовані свідомістю, і Денні злякався.
— Містере Геллоране? Діку? З вами все гаразд?
— Не знаю, — сказав Геллоран зі слабким смішком. — Слово честі, не знаю, Бог свідок. Господи, малий, але ж ти і стрілок.
— Вибачте, — сказав Денні, стривожившись ще дужче. — Сходити по тата? Я збігаю, приведу його.
— Ні, уже все нормально. Усе добре, Денні. Посидь тут. Просто мене трошки струснуло, ото й усе.
— Я можу ще дужче, — зізнався Денні. — Я злякався в останній момент.
— Може, воно й непогано... інакше звисали б мої мізки з вух. — Він помітив тривогу на обличчі Денні й посміхнувся. — Нічого страшного, а що ти відчував?
— Начебто я — Нолан Райян і кидаю м'яч, — швидко відповів Денні.
— Любиш бейсбол, так? — Геллоран обережно розтирав скроні.
— Нам із татом подобаються «Ангели», — сказав Денні. — У Східноамериканській лізі — «Ред Сокс», а в Західній — «Ангели». Ми дивилися на світовому чемпіонаті матч «Ред Сокс» із Цинциннаті, я тоді був значно менший. А тато... — обличчя Денні потемніло й стало засмученим.
— Що тато, Дене?
— Не пам’ятаю, — сказав Денні. Він заходився було запихати до рота великий палець, щоб посмоктати його, але це були дитячі штучки. Рука повернулася на коліна Денні.
— Ти вмієш зрозуміти, що думають тато з мамою, Денні? — Геллоран пильно дивився на нього.
— Якщо мені хочеться, майже завжди. Але зазвичай я не намагаюся.
— А чому?
— Ну... — Він на хвилину стурбовано замовчав. — Ну, це ж як підглядати в спальню, коли вони роблять те, від чого бувають діти. Ви знаєте, що це таке?
— Так, було діло, — серйозно сказав Геллоран.
— їм би це не сподобалося. І не сподобалося б, що я підглядаю, як вони думають. Це паскудно.
— Зрозуміло.
— Але я розумію, що вони відчувають, — сказав Денні. — Із цим я нічого не можу вдіяти. Ще я знаю, як ви себе почуваєте. Я зробив вам боляче. Вибачте.
— Просто голова заболіла. З похмілля бувало й гірше. Ти можеш читати чужі думки, Денні?
— Я поки що зовсім не можу читати, — відповів Денні, — лише кілька слів. Але за цю зиму тато збирається навчити мене. Тато вчив читати й писати у великій школі. В основному писати, але читати він теж уміє.
— Я хотів сказати: ти можеш зрозуміти, про що думає хтось інший?
Денні помізкував.
— Коли голосно, то можу, — нарешті сказав він. — Як Місіс Брент про штани. Або, як коли ми з мамою якось пішли у великий магазин купувати мені черевики, і там один великий хлопець дивився на приймачі й думав узяти один, а купувати не хотів. Потім він подумав: «А якщо піймають?» А потім: «Але мені так хочеться такий приймач». Потім він знову подумав, що раптом його піймають, йому від цього стало погано, і мені теж. Мама розмовляла з чоловіком, що продавав черевики, так що я пішов до того хлопця й сказав: «Хлопче, не бери це радіо. Іди». І він справді злякався, і швидко пішов.
Геллоран широко посміхнувся.
— Тримаю парі, так воно й було. А що ти ще можеш, Денні? Тільки думки й почуття чи ще щось?
Обережне:
—
