Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

Слідом за проводирем зграя вибухнула сміхом.

— Ти сліпий, — захитала головою Дарина.

— Я сліпий? Що ти верзеш, дурна курко?

Злість лютувала в Ратмирі. Він хотів принизити цю жінку, розтоптати. Вона знущалася з нього.

Тим часом Дарина підвелася й почала піднімати Кіра. Неживе тіло було важким, але горе зробило жінку сильною. Вона обхопила чоловіка, і вони стояли, обійнявшись, у повний ріст.

— Агов, куди ти зібралася його тягти? Не сподівайся, що тобі вдасться воскресити свого чоловіченька за допомогою води. Відтепер і назавжди джерело моє! — закричав Ратмир.

Моє… Є… Є…— підхопила луна.

— Тобі з нього не напитися, — твердо сказала Дарина.

— Це ми ще подивимося, — посміхнувся Ратмир.

— Ніхто не вип'є з нього ані ковтка, поки сюди не повернеться любов.

Тихий спокійний голос Дарини пролунав зненацька голосно. Багаторазово посилений луною він рознісся по горах. Луна ще не встигла змовкнути, як Дарина разом зі своїм коханим кинулася в прірву. Вони летіли, обійнявшись, і так само, обійнявшись, залишилися лежати на дні западини.

Ратмир обурено сплюнув. На душі в нього шкребли кішки. Він був не з марновірних, але навіть йому не подобалися подібні пророцтва на краю могили. Уперта дикунка остаточно зіпсувала йому настрій. Однак він не збирався поступатися дурним забобонам. Він мав намір викачати з цієї золотої жили все до останньої краплі. Ратмир обернувся до джерела й не повірив своїм очам. Струмок води зник, і волога скеля висихала щохвилини.

Дарма він бігав по плато й вигукував прокляття. Нічого не допомогло. Ще кілька днів бандити сподівалися, що вода повернеться, але скеля залишалася сухою, як копито верблюда. Зрозумівши, що вони не отримають за свою роботу ані копійки, вони зігнали злість на проводирі-невдасі й вирушили геть.

Бандити не очікували підступу, тому напад горців заскочив їх зненацька. Люті й безжалісні шибеники зіштовхнулися із силою не менш жорстокою. Люди гір думали, що доброта робить їх слабкими, тому випалили її з серця, щоб ніщо не заважало їм залишатися сильними.

Із гір не повернувся жоден бандит. Ті, хто загинув відразу, були щасливчиками. На інших чекала страшна доля. Люди гір звинуватили загарбників у тому, що джерело висохло. Вони вважали, що воно пробудиться знову, коли здійсниться помста й останній ворог піде в інший світ. Біля ідола влаштували публічну страту. Полонених забили камінням.

У серцях горців не залишилося місця для жалю. Вони раділи, дивлячись, як страждають вороги. Люди гір не знали, що жорстокішими ставали їхні серця, то глибше в надра ховалося джерело. Коли загинув останній бандит, плем'я охопила загальна радість. Горці очікували, що джерело знову повернеться до життя, але вони помилялися. Відтепер, як прапором племені стала сила, вони втратили джерело назавжди.

Люди стали соромитися доброти, вважаючи її ознакою слабкості, і розучилися бачити красу. Любов і радість пішли з племені. Горці досі пам'ятали, як раділи, забиваючи камінням ворогів, і розважалися тим, що час від часу влаштовували публічну страту.

Минав час. Одні помирали. Інші народжувалися. Казали, що одного разу уві сні до вождя племені з'явилася Дарина й сказала, що тільки щира любов і доброта розбудять джерело. Але це було так давно, що ніхто не вірив, що з голих скель колись било цілюще джерело. Усі вважали це казкою».

Лія закінчила розповідь і звернулася до Марики:

— Ти звільнила джерело з полону. Залишайся з нами й будь нашим вождем.

Її слова зустріли гулом схвалення, але Марика захитала головою.

— Ні, у мене свій шлях. Тепер ви й самі знаєте, що потрібно, аби ваше джерело не висохло.

— Буде краще, якщо ти залишишся. Ми не хочемо, аби про нас довідалися й повторилася історія минулого, — сказала Лія.

— Ви боїтеся, що я повернуся з військом? — посміхнулася Марика.

— Пробач. Ми тобі віримо, але інші люди, довідавшись про джерело, можуть принести лихо.

Раптом усі почули звук, схожий на дзенькіт дзвіночків.

На уступі, на самому краї прірви, тримаючись за руки, стояли двоє: чоловік і жінка. Одяг жінки був схожий на безперервно стікаючий водоспад. Вона заговорила. Голос її був тихий і мелодійний, як дзюрчання струмка. Але кожне слово підсилювалося луною, так що його було чутно далеко навкруг.

— Не бійтеся. Минуле не повториться. Ніхто не знайде дорогу до джерела. А якщо таке й трапиться, кожен, хто задумає зло, буде покараний. У добрих руках ця вода здатна оживити мертвого. А в руках, що несуть лихо, воно перетвориться на отруту.

Жінка й чоловік розтанули так само зненацька, як і з'явилися. Вражені люди ще довго дивилися туди, де виникло марево. Нарешті Лія звернулася до Марики:

— Дарина благословила тебе. Іди своєю дорогою.

— Спасибі,— сказала Марика й повернулася йти.

— Зажди! — гукнула її Лія.

Вона наповнила флягу живою водою й простягнула дівчинці.

— Візьми. Може, для чого знадобиться.

Горці з почестями провели Марику до того місця, де зустріли її. Попрощавшись із людьми гір, дівчинка продовжила шлях сама. Стежка довго звивалася між камінням й уступами і поступово ставала усе більш пологою.

Коли Марика спустилася на рівнину, почало смеркати. Дорога лежала через ліс. Небо ще тільки оповилося синню, і серпик місяця був ледь помітний, а в лісі вже майже