Битва королів - Джордж Мартін
— Задній хід,— скомандував Давос. Коли «Чорна чайка» почала табанити, річкова хвиля шугнула в зазублену діру, яку лишив таран, і «Осорома леді» на очах розвалилася, а кілька дюжин людей опинились у воді. Живі плавали, мертві лежали на воді; вояки у важких кольчугах і кірасах — що мертві, що живі — пішли на дно. У вухах дзвеніло від благальних криків потопельників.
Попереду, трохи ліворуч, зблиснуло щось зелене, і з корми «Королеви Алісанни» з сичанням піднялися, звиваючись, смарагдові вогненні змії. А за мить до Давоса долетів перестрашений зойк:
— Дикополум’я!
Він скривився. Запалена смола — це одне, а дикополум’я — зовсім інше. Жахливе, непогасне. Спробуй збити його плащем — і плащ спалахне, лясни по його іскрі рукою — і руку охопить вогонь. «Насци на дикополум’я — в тебе цюцюрка загориться»,— казали старі моряки. Сер Імрі попереджав про жахливу речовину алхіміків. На щастя, небагато лишилося справжніх піромантів. «їхні запаси дуже швидко закінчаться»,— запевняв сер Імрі.
Давос роздавав команди: одна лава весел гребла, а друга табанила, і галера розверталася. «Леді Марія» теж устигла відплисти, і вчасно: вогонь поширювався палубами «Королеви Алісанни» та її супротивників з неймовірною швидкістю. Охоплені зеленим полум’ям люди, завиваючи нелюдськими голосами, стрибали у воду. З мурів Королівського Причалу вергали смерть вогнемети, а велетенські метавки жбурляли каміння з-за Брудної брами. Каменюка завбільшки з бика гримнулася між «Чорною чайкою» і «Примарою», добряче гойднувши обидва кораблі й обливши водою всіх, хто був на палубі. Ще одна каменюка, ненабагато менша, упала на «Зухвалий сміх». Веларіонова галера луснула, як дитяча іграшка, що її скинули з вежі, й посипалися уламки завдовжки з руку.
Крізь чорний дим і вир зеленого вогню Давос помітив ціле юрмище маленьких суден, які рухалися вниз за течією: мішанину напівзотлілих каюків і каяків, поромів, барок, яликів, шлюпок і понтонів, що вже ледве на воді трималися. Здавалося, це розпач: оцей плавник не зупинить атаки, тільки плутатиметься під ногами. Давос бачив, що бойові шереги безнадійно змішалися. Ліворуч од нього «Лорд Стефон», «Голодранка Дженна» і «Меткий меч» уже прорвалися й піднімалися вгору за річковою течією. Але з правого флангу ще точилася запекла битва, а центр просів під градом каміння з метавок: дехто з капітанів розвертався, дехто звертав ліворуч — аби тільки втекти від камінного дощу. «Фурія» розвернула кормові катапульти, щоб мати змогу обстрілювати місто, але відстань була завелика: діжки смоли падали під мурами. «Скіпетр» позбувся майже всіх весел, а «Вірну» протаранили, й вона почала кренитися. Провівши «Чорну чайку» між ними, Давос ударив у пишно різьблений і золочений прогулянковий баркас королеви Серсі, цього разу навантажений солдатами замість цукатів. Від зіткнення дюжина вояків посипалась у річку; вони силкувалися втриматись на плаву, але їх одного по одному діставали з «Чайки» лучники.
Крик Маттоса привернув Давосову увагу до небезпеки з лівого борту: одна з ланістерівських галер йшла на таран.
— Право на борт! — гаркнув Давос. Одні гребці веслами відштовхнулися від баркаса, а другі в цей час розвернули галеру носом до «Білого оленя». Якусь мить Давос боявся, що запізнився, що зараз потоне, але течія допомогла «Чорній чайці», й удар тарана прийшовся по дотичній: кораблі чиркнулися боками, ламаючи весла. Над головою в Давоса пролетів уламок дерева, гострий як спис. Давос здригнувся.— На абордаж! — гукнув він. Кинули гаки. Витягнувши меча, Давос першим перестрибнув леєр.
Команда «Білого оленя» зустріла нападників біля леєра, але солдати «Чорної чайки» своєю залізною хвилею з криком просто змели їх. Давос пробивав собі дорогу, шукаючи ворожого капітана, але не встиг його дістатися: той уже загинув. Поки він стояв над тілом, хтось топором поцілив його ззаду, але врятував шолом: голова тільки загуділа, а могла б і луснути. Напівнепритомний, Давос мало не скотився за борт. Його нападник з криком кинувся вперед. Схопивши меча обіруч, Давос загнав клинок чоловікові в живіт.
Хтось із його команди поставив Давоса на ноги.
— Пане капітане, «Олень» наш.
Так і було, Давос бачив. Більшість ворогів загинуло, помирало чи здалося. Він скинув шолом, стер кров з обличчя й повернувся на свій корабель, обережно ступаючи по дошках, слизьких від людських нутрощів. Маттос подав йому руку, допомагаючи перелізти через леєр.
Ці кілька секунд «Чорна чайка» і «Білий олень» здавалися затишшям у серці бурі. «Королева Алісанна» й «Оксамитова леді», досі зчеплені, горіли в зеленому пеклі, рухаючись вниз за течією і тягнучи за собою уламки «Осороми леді». Одна з мирських галер врізалася в них — і зараз теж була охоплена полум’ям. «Кицька» підбирала на борт людей зі «Сміливиці», яка швидко тонула. Капітан «Бича Драконів» завів корабель між двох причалів, поламавши йому все дно; його команда разом з лучниками й солдатами висипала на берег, щоб приєднатися до атаки на міські мури. Протаранений «Красний крук» повільно тонув. «Океанський олень» боровся і з вогнем, і з абордажниками, а от на «Відданому воякові» Джофрі піднявся прапор з вогненним серцем. «Фурія», гордий ніс якої проломив камінь з метавки, зараз билася з «Богомилістю». На очах у Давоса «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона врізалася між двох ланістерівських річкових суден, перекинувши одне, а друге підпаливши вогненними стрілами. На південному березі лицарі заводили на коги своїх коней, а деякі галери поменше, навантажені солдатами, вже перетинали ріку. Їм доводилося обережно пробиратися між потонулих кораблів і острівців дикополум’я. В ріку вже зайшов увесь флот короля Станіса, окрім Саладора Саана й лісянців. Скоро вони візьмуть під контроль Чорноводдя. «Сер Імрі отримає свою перемогу,— подумав Давос,— і Станіс переведе через ріку свою армію, але, боги милостиві, якою ціною...»
— Пане капітане! — торкнувся його плеча Маттос.
І все через «Меч-рибу», два ряди весел якої здіймалися й опускалися. Вона так і не опустила вітрила, і в такелаж потрапила горюча смола. Вогонь поширювався у Давоса на очах, збігаючи вгору канатами й вітрилами, поки корабель не увінчало жовте полум’я. Громіздкий залізний таран у формі риби, яка й дала назву кораблю, розтинав ріку попереду. Рівно перед «Меч-рибою», являючи собою заманливу черевату мішень, плив за течією, погойдуючись, один з ланістерівських блокшивів. Між дощок повільно витікала зелена кров.
Коли Давос Сіворт це побачив, серце в нього зробило перебій.
— Ні,— сказав він.— Ні. Ні-і-і-і!
У ревищі й гуркоті бою ніхто його не почув, крім Маттоса. І вже точно не почув капітан «Меч-риби», воліючи нарешті бодай щось
