Танок з драконами - Джордж Мартін
— Коли воїн не вміє спати, то скоро не матиме сили для бою, — казав він.
І жахіття його теж не мучили. Коли Дані розповіла йому, як до Сервина Дзеркального Щита уві сні приходили привиди всіх убитих ним лицарів, Дааріо зареготав.
— Якщо ті, кого я вбив, припхаються мені набридати, я вб’ю їх знову, та й по тому!
«Він має совість сердюка, — подумала вона. — Тобто ані краплі.»
Дааріо лежав на животі, заплутавши легкі лляні покрови навколо довгих ніг і сховавши обличчя у подушках. Дані пробігла йому пальцями по спині, уздовж хребта. Шкіра була гладенька на дотик, майже без волосини. «Шовк та оксамит.» Вона любила відчувати його пальцями: перебирати волосся, розминати литки, виганяючи судоми після довгого дня у сідлі, накривати долонею прутня і відчувати, як він твердішає під дотиком.
Якби вона була пересічною жінкою, то радо б лишилася біля Дааріо решту свого життя: пестила б йому рубці й спонукала розповідати знов і знов, де він здобув кожного з них. «Я б і корону покинула, якби він мене попрохав» — подумалося Дані… та він не прохав і не попрохає. Дааріо шепотів слова кохання, коли вони удвох зливалися в одне, але вона знала, що кохає він драконову королеву. «Якби я відмовилася від корони, він би відмовився від мене.» На додачу володарі, що втрачали корони, часто втрачали з ними і голови. Дані не бачила причини, чому так не могло статися з володаркою.
Свічка блимнула востаннє і захлинулася власним воском. Пітьма проковтнула перину і двох її мешканців, заповнила кожен куток опочивальні. Дані охопила руками свого полковника і пригорнулася до його спини, жадібно ковтаючи його пахощі, всотуючи тепло його плоті, відчуття його шкіри на своїй. «Запам’ятовуй, — сказала вона собі. — Запам’ятовуй, який він був.» І поцілувала в плече.
Дааріо перекотився до неї з розплющеними очима.
— Даянерис! — Він посміхнувся лінивою, недбалою посмішкою. Таким був ще один його хист — прокидатися миттєво, наче кіт. — То вже ранок?
— Ще ні. Маємо трохи часу.
— Брешеш. Я ж бачу твої очі. А хіба бачив би, якби стояла ніч? — Дааріо відкинув ногами ковдри і сів. — Досвітня паморока. Скоро вже світатиме.
— Не хочу, щоб ця ніч кінчалася.
— Не хочеш? І чому ж, моя царице?
— Сам знаєш.
— Весілля? — зареготав він. — То виходь за мене!
— Ти знаєш, що я не можу.
— Ти правиш цим містом. Ти можеш робити, що тобі заманеться. — Він ковзнув долонею їй по нозі. — Скільки нам лишилося ночей?
«Дві. Лише дві.»
— Ти знаєш незгірш мене. Ця і наступна. А потім між нами все має скінчитися.
— То стань моєю дружиною, і всі майбутні ночі будуть наші.
«Якби я могла, то так би й було.» Хал Дрого був її сонце-та-зорі, але помер так давно, що Даянерис вже й не пам’ятала, як це: кохати і бути коханою. Дааріо допоміг їй згадати. «Я була мертва — він повернув мене до життя. Я спала — він розбудив мене. Мій хоробрий полковник.» Та все ж останнім часом він став занадто зухвалий. Повернувшись з останньої вилазки, він кинув їй до ніг здобуту ним голову юнкайського вельможі та заходився цілувати просто у палаті на очах всього світу, доки Барістан Селмі не відтягнув його геть. Пан дідуган так розлютився, що Дані злякалася, чи не проллється кров.
— Ми не можемо одружитися, коханий. Ти знаєш, чому.
Він підвівся з ліжка.
— Ну то поберися з Гіздахром. А я подарую йому на весілля гарненьку пару рогів. Гіскарці-бо полюбляють хизуватися рогами. Виплітають їх з волосся, мажуть воском, вичісують гребінцями… а цей матиме власні!
Дааріо знайшов штани і натягнув їх. Спіднім він себе ніколи не турбував.
— Коли я з ним поберуся, жадати мене стане державною зрадою.
Дані накинула на груди простирадло.
— Ну то стану зрадником!
Він нап’яв через голову блакитну шовкову сорочку і випростав галузки своєї бороди пальцями. Заради неї він знову перефарбував бороду, повернувшись від лілової барви до блакитної — як було при їхній першій зустрічі.
— На мені твій запах, — мовив він, нюхаючи пальці та шкірячи зуби.
Дані любила дивитися, як блимає золотий зуб у його посмішці. Пестити м’якенькі волосинки на його грудях. Відчувати силу його рук, слухати його сміх, зустрічати погляд його очей і чути своє ім’я, коли він вимовляв його, встромляючись у неї.
— Ти такий вродливий! — стрілила вона, дивлячись, як він вдягає дорожні чоботи і зав’язує шворки на них. Інколи він дозволяв їй робити це, але не сьогодні. «З цим теж покінчено.»
— Не досить, щоб одружитися.
Дааріо зняв паса з кілочка на стіні.
— Куди ти підеш?
— У твоє місто, — відповів він. — Випити барильце чи два, а тоді влаштувати бійку. Щось я давно людей не вбивав. Чи не пошукати твого нареченого?
Дані кинула в нього подушкою.
— Не смій мені чіпати Гіздахра!
— Воля цариці — закон. Ти прийматимеш сьогодні двір?
— Ні. Назавтра я стану дружиною царя, а Гіздахр — царем. От хай він і приймає двір. Це ж його народ, його люди.
— Хтось його, а хтось — твій. Ті, кого ти звільнила.
— Ти мені дорікаєш?!
— Оті, кого ти звеш дітьми. Вони люблять свою матінку.
— Дорікаєш. Ти-таки мені дорікаєш.
— Хіба трохи, серденько. То ти підеш приймати двір?
— Після весілля — можливо. Коли настане мир.
— Оце твоє «після» може й не настати. А двір приймати треба. Мої нові люди не вірять, що ти справжня. Оті, що перебігли від «Вітрогонів». Вони народилися і виросли на Вестеросі, майже всі. Наслухалися казок про Таргарієнів. І хочуть бачити одну з них на власні очі. А Жабик тобі подарунок привіз.
— Жабик? — захихотіла Дані. — Хто це такий?
Дааріо здвигнув плечима.
— Якийсь дорнійський хлопчина. Зброєносець при здоровезному лицарі на прізвисько Зеленокишка. Я йому сказав, щоб віддав подарунок мені, а я передам, та він і чути не схотів.
— Яке розумне
