Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— То… можу я побачити панну Айронвуд? — запитала вона.
— Ви — пані Стадок? — поцікавилася у свою чергу дівчина.
— Так.
— Ходімо, я відведу вас до неї, вона чекає. Мене звати Каміла, Каміла Деністон.
Коридор був доволі вузький, виглядав дуже просто, і Джейн зрозуміла, що вони, мабуть, ще десь у задній частині будинку, який у такому разі був, напевне, дуже великий. Вони йшли і йшли, аж ось Каміла зупинилася біля якихось дверей, постукала, тихо промовила: «Вона вже тут» і відступила вбік («Ніби служниця», — подумала Джейн). В кімнаті сиділа, склавши руки на колінах, жінка в чорному вбранні; саме її бачила Джейн уві сні — якщо тільки то був сон — напередодні ввечері.
— Сідайте, прошу вас, — мовила панна Айронвуд.
Складені на колінах руки виглядали великими й кістлявими, проте зовсім не грубими; взагалі все у панни Айронвуд видавалося великим — і ніс, і суворо стиснуті губи, і сірі очі. Хоч жінка й не піднялася з крісла, та видно було, що й зросту вона чималого — це відразу впадало у вічі. Судячи з вигляду, їй давно перевалило за п’ятдесят. Джейн усе це подобалося дедалі менше й менше.
— Як вас звати? — поцікавилася панна Айронвуд, беручи до рук олівець і записник.
— Джейн Стадок.
— Ви заміжня?
— Так.
— А ваш чоловік знає, що ви до нас прийшли?
— Ні.
— Даруйте, скільки вам років?
— Двадцять три.
— Отже, — сказала панна Айронвуд, — що ви хотіли мені розповісти?
Джейн глибоко вдихнула.
— Я бачу дивні сни і… останнім часом у мене, мабуть, депресія, — відповіла вона.
— Які саме сни? — запитала панна Айронвуд.
Джейн заходилася розповідати — щоправда, доволі плутано. Говорячи, вона не зводила очей із чорної спідниці і великих рук панни Айронвуд; олівець швидко бігав по папері, і в записнику одна за одною з’являлися якісь нотатки. Та ось господиня ні з того ні з сього перестала писати; сильні пальці судомно стиснулися, суглоби побіліли, а вени на тильному боці долоні здувалися щораз сильніше й сильніше, аж доки олівець раптом із сухим тріском не переламався надвоє. Джейн здивовано, навіть трохи налякано змовкла і підвела погляд. Великі сірі очі й далі дивилися на неї з тим же виразом, що й від самого спочатку.
— Будь ласка, продовжуйте, — підбадьорила її панна Айронвуд.
Коли Джейн закінчила, їй довелося відповісти на кілька запитань, а потому запала мовчанка — така довга, що кінець кінцем вона відважилася озватися сама:
— Як ви гадаєте, зі мною щось дуже серйозне?
— Та ні, з вами все гаразд, — відповіла панна Айронвуд.
— Отже, це мине?
— Не думаю. Навряд.
— То що, з цим нічого не можна зробити? Ох… вони такі страшні, ті сни, і неймовірно правдоподібні, зовсім не схожі на звичайні.
— Я вас чудово розумію.
— І це ніяк не можна вилікувати?
— Вилікувати не можна, бо це не хвороба.
— Але ж зі мною справді щось не так… мені здається, мати такі сни — геть ненормально.
Хвилинку помовчавши, панна Айронвуд мовила:
— Що ж, гадаю, краще сказати вам усю правду.
— Мабуть, так, — Джейн мимоволі напружилася, бо, чесно кажучи, ці слова таки добряче її налякали.
— Отже, для початку, — вела далі панна Айронвуд, — мушу вам сказати, що ви — особа набагато важливіша, ніж вам коли-небудь уявлялося навіть у найсміливіших припущеннях.
Джейн промовчала, але про себе подумала: «Та вона просто з мене кепкує. Думає, певно, що я вже зовсім з’їхала з глузду.»
— Яке ваше дівоче прізвище? — запитала панна Айронвуд.
— Тюдор, — відказала Джейн. За інших обставин вона, либонь, відразу насторожилася б, адже завжди дуже переживала, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби вона хизується своїм походженням.
— Ворвікширська гілка?
— Так.
— Можливо, ви читали колись таку невелику книжечку — в ній всього сорок сторінок, — яку один із ваших предків написав про битву при Бустері?
— У батька була ця книжка… здається, він навіть казав, що це єдиний примірник. Але я її так і не прочитала. Після його смерті вона десь загубилася.
— Ваш батько помилявся — то не був єдиний примірник. Є ще принаймні два: один — в Америці, другий — у цьому домі.
— Але до чого тут ця книга?
— Ваш предок подав у ній повний і, назагал, доволі точний опис битви, який, за його словами, було закінчено того самого дня, коли та битва відбулася. Але він не брав у ній участі, бо в той час перебував у Йорку.
Джейн стежила за словами нашій Айронвуд не надто уважно і тепер розгублено на неї дивилася.
— Якщо він казав правду, — продовжувала та, — а у нас є підстави думати, що так воно й було, то ту битву він побачив уві сні. Ви мене розумієте?
— Побачив уві сні битву?
— Власне. Побачив такою, якою вона була насправді. Йому наснилася справжня битва.
— Але який зв’язок…
— Яснобачення — дар бачити те, що відбувається насправді, — іноді передається у спадок, — мовила панна Айронвуд.
Джейн перехопило подих. Вона
