Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Даруйте, сер, — втрутився Марк, — я про таке ще й не думав. Чесно кажучи, мені цілком однаково, де жити. Я хотів лише…

Тут Візер його перебив — якщо тільки так узагалі можна висловитися про його лагідний, сливе медоточивий голос:

— Запевняю вас, пане… е-е… запевняю вас, сер, що ви й житимете там, де вам заманеться, супроти цього у нас немає ані найменших заперечень. Ми ніколи, за жодних обставин, і не припускали, що…

Тут Марк ледь не розпачливо спробував ще раз вставити слово:

— Мене, властиво, цікавить сам характер роботи, чи зумію я з нею впоратися…

— Любий друже, — сказав заступник директора, — щодо цього у вас не повинно бути жоднісіньких сумнівів. Як я вже сказав, невдовзі ви побачите, що потрапили до великої щасливої родини, і переконаєтесь, що ні в кого не виникало й тіні вагання стосовно вашої професійної придатності. Я б ніколи не запропонував вам роботу, якби не мав стовідсоткової упевненості, що невдовзі всі тут належно оцінять ваші просто-таки блискучі здібності. Ви — серед друзів, пане Стадок. Я першим заходився б вас відмовляти, якби побачив, що ви збираєтесь пов’язати свою долю з якимось закладом, де існує нехай навіть найменша небезпека… е-е… ну, скажімо, небажаних особистих контактів.

Марк більше й не пробував розпитувати, чого, власне, хочуть від нього в HIKE. По-перше, йому вже здавалося, що, можливо, він і сам мав би це знати, а по-друге, було зрозуміло, що різке, недвозначне запитання прозвучало б тут зовсім не доречно, й уся та тепла, мало не одурманлива атмосфера поки що не надто зрозумілої, а проте надзвичайно важливої довірливості, яка поступово їх огортала, одразу розвіялася б без сліду.

— Дякую, це справді дуже люб’язно з вашого боку, — мовив він. — В такому разі мені хотілося б хіба трішечки чіткіше окреслити мету мого запрошення…

— Що ж, — озвався Візер так тихо, що його слова прозвучали ледь не зітханням, — я дуже, дуже радий, що ви зачепили цю тему саме тепер, у неформальній обстановці. Звісно, це аж ніяк не означає, що ми з вами дозволимо собі бодай найменшою мірою непоштиво відгукуватися про рішення вченої ради… Знаєте, я добре розумію ваші мотиви і… е-е… ставлюся до них з повагою. Ми, ясна річ, не говоримо зараз про запрошення у… е-е… суто, скажімо, технічному сенсі; не думаю, щоб нам обидвом личило так робити… адже це, розумієте, могло б призвести до певних незручностей. Проте можу вас однозначно запевнити, що ми не маємо жодного наміру одягати вас у гамівну сорочку чи укладати на прокрустове ложе. Ми зовсім не схильні надто скрупульозно окреслювати й регламентувати функції наших працівників. Відверто кажучи, я щиро сумніваюся, що людям нашого штибу до вподоби таке-от чітке розмежування… Кожен працівник інституту відчуває, що його робота — то не стільки окремий внесок у досягнення наперед визначеної мети, скільки той чи інший ступінь у безнастанному самовизначенні органічного цілого….

І Марк — прости йому, Боже, адже він був тоді і молодий, і сором’язливий, і боязкий, і марнославний, — підтакнув Візерові:

— Так, я певен, що це й справді надзвичайно важливо. Власне ця притаманна вашому закладові гнучкість мене й приваблює.

Опісля в нього не було вже жодної нагоди привернути увагу заступника директора до питання, яке його цікавило, і коли м’який, тихий голос Візера змовкав, він мимоволі відповідав тим же тоном, а в голові у нього знай вертілося: «Про що ми, властиво, говоримо?» Наприкінці розмови бодай щось прозвучало більш-менш чітко: на Візерову думку, Маркові треба було вступити до інститутського клубу, адже навіть протягом кількох наступних днів він почуватиметься набагато вільніше й розкутіше у якості повноправного члена, а не просто гостя. Марк погодився, а тоді зашарівся, наче хлопчак: виявилося, що найпростіше стати пожиттєвим членом — треба заплатити всього лишень 200 фунтів. Такої суми в нього не було ні при собі, ні на банківському рахунку. Звісно, якщо перейти на нову роботу й отримувати півтори тисячі на рік, то все буде добре… Та чи станеться так, як гадається? І де ще та робота?

— От халепа, — розчаровано мовив Марк уголос. — Я залишив свою чекову книжку вдома.

За якусь хвилину вони з Фіверстоуном знов опинилися на сходах.

— Ну що? — нетерпляче спитав Марк, та лорд, очевидно, його не почув. — Ну що? — повторив він. — Коли я дізнаюся свою долю? Тобто, беруть мене чи ні?

— Агов, Гаю! — закричав раптом Фіверстоун до якогось свого приятеля, що стояв унизу, а тоді притьмом збіг сходами, гаряче потиснув тому руку і вмить наче крізь землю провалився. Марк, який і собі зійшов донизу трохи повільніше, опинився сам-один у просторому вестибюлі. Там було чимало людей, які, жваво перемовляючись між собою, прямували по двоє-троє до великих розсувних дверей ліворуч.

Намагаючись триматися якомога невимушеніше, щоб не впадати нікому в око, Марк доволі довго стояв на місці, й гадки не маючи, що робити далі. Гамір і запахи, що доносилися з-за дверей, свідчили про те, що там саме у розпалі другий сніданок. Марк не знав, варто туди заходити чи ні, але кінець кінцем вирішив, що краще все ж зайти, ніж отак по-дурному стовбичити посеред вестибюлю.

Він сподівався, що там стоїть кілька маленьких столиків і можна буде знайти собі місце десь скраю, та натомість побачив один довгий стіл, за яким уже сиділо чимало люду. Марно озираючись навколо за Фіверстоуном, Марк мусив урешті-решт сісти на перше-ліпше вільне місце. «Сподіваюсь, тут кожен сідає, де хоче?» — пробурмотів він упівголоса до чоловіка, що сидів поруч, проте той не звернув на нього жодної уваги, бо швидко наминав, перемовляючись водночас зі своїм