Битва королів - Джордж Мартін
— А гарний з нього був розвідник?
— Найкращий з нас усіх,— сказав Піврукий,— і водночас найгірший. Тільки дурні, такі як Торен Смолвуд, зневажають дикунів. Вони такі точно доблесні, як і ми, Джоне. Такі точно дужі, спритні та кмітливі. Тільки дисципліни їм бракує. Вони називаються вільним народом, тож кожен з них сам собі голова — кращий за короля й мудріший за мейстра. І Манс такий був. Він так і не навчився коритися.
— Як і я,— тихо мовив Джон.
Кворинові проникливі очі, здавалося, пронизують його.
— То ти її відпустив? — у голосі його не було й тіні подиву.
— Ви все знаєте?
— А тепер скажи-но мені, чому ти дарував їй життя.
Важко було вкласти це у слова.
— У батька ніколи не було ката. Він завжди казав: якщо відбираєш у людини життя, то маєш зазирнути їй у вічі й вислухати її останні слова. Коли я зазирнув у вічі Ігритти, я...— Джон безпомічно втупився у власні руки.— Я розумів, що вона — ворог, але зла в ній не було.
— Як і в тих двох.
— Там було або ми, або вони,— мовив Джон.— Якби вони нас побачили, якби засурмили...
— То дикуни б нас вистежили й повбивали, щира правда.
— А тепер їхній ріжок у Скелезмія, а в Ігритти ми забрали і ніж, і топір. Вона далеко позаду, йде пішки, беззбройна...
— І не схоже, що становить загрозу,— погодився Кворин.— Якби я хотів її смерті, лишив би її з Ебеном або вчинив потрібне власноруч.
— То навіщо ви мені це наказали?
— А я і не наказував. Я сказав тобі зробити, що слід, і лишив тебе вирішувати, що саме слід робити,— Кворин підвівся й заховав меча назад у піхви.— Коли мені потрібно видертися на гору, я кличу Скелезмія. Коли потрібно через вітряне поле поцілити ворогу в око, я кличу Зброєносця Долбриджа. А Ебен змусить будь-кого відкрити свої секрети. Очолюєш людей — маєш їх знати, Джоне Сноу. Про тебе я тепер знаю трохи більше, ніж знав іще зранку.
— А якби я її вбив? — запитав Джон.
— Вона б померла, а я б тебе пізнав трохи краще. Але досить балачок. Тобі час спати. У нас попереду багато льє і багато небезпек. Тобі знадобляться сили.
Джон не думав, що зможе легко заснути, але знав, що Піврукий правий. Тож знайшов собі місце під навислою скелею, куди не задував вітер, і скинув плаща, щоб укритися ним.
— Привиде,— погукав він.— Сюди! До мене.
Він завжди спав краще під боком у великого білого вовка: його запах заспокоював, а кошлате світле хутро давало приємне тепло. Але цього разу Привид тільки коротко глянув на нього. А тоді розвернувся й рушив до гаронів — і за мить уже зник. «Хоче пополювати,— подумав Джон.— Мабуть, у цих горах водяться кози. Тінь-коти мають із чогось жити».
— Тільки не здумай кота вполювати,— пробурмотів він. Навіть для деривовка це небезпечно. Натягнувши на себе плащ, Джон простерся попід скелею.
Заплющив очі — і йому наснилися деривовки.
Їх було п’ятеро, хоча мало бути шість, і всі розпорошені, розділені одне з одним. Його мучив біль порожнечі, відчуття неповноти. Ліс був безмірний і холодний, а вони — такі маленькі, такі розгублені! Десь там — його брати, його сестра, але він загубив слід. Тоді він сів на задні лапи й задер морду до неба — і його виття, це протяжне самотнє і журливе голосіння, луною полетіло крізь ліс. Коли воно стихло, він нашорошив вуха, чи не почує відповідь, але долинало тільки зітхання сніговію.
«Джоне!»
Поклик пролунав десь позаду; він був тихий як шепіт — і водночас гучний. Чи може крик бути безмовним? Він обернув голову, виглядаючи брата, виглядаючи струнку сіру постать між дерев, та не було ніякого руху, тільки...
Віродерево.
Здавалося, воно виросло на голій скелі, й біле покручене коріння тягнулося вгору з міріад розколин і тоненьких як волосина тріщин. Дерево було стрункішим за ті віродерева, що він бачив раніше,— наче молодий паросток,— але росло просто на очах, і гілля, яке тягнулося до неба, товстішало. Він сторожко обійшов гладенький білий стовбур, поки не дістався лику. На нього глянули червоні очі. Безжалісні очі, але раді його бачити. Віродерево мало братове обличчя. А в брата завжди було три ока?
«Не завжди,— долинув безмовний крик.— До ворона не було».
Він понюхав кору, відчув дух вовчий, деревний і хлоп’ячий, але під ними ховалися й інші запахи: насичений брунатний пах теплої землі, різкий сірий запах каміння та щось іще — щось жахливе. Це смерть, здогадався він. Це запах смерті. Він позадкував, настовбурчивши шерсть, і вищирив ікла.
«Не бійся, я люблю темряву. Тебе ніхто не бачить, а ти всіх бачиш. Але спершу маєш розплющити очі. Бачиш? Ось так». І дерево, потягнувшись, торкнулося його.
І знагла він знов опинився в горах: лапи глибоко провалились у наметений сніг, а він стояв на краю величезної прірви. Вгорі впирався у вітряну порожнечу Скімливий перевал, а внизу простерлася, наче клаптикова ковдра, довга клиноподібна долина в кольорах осіннього пообіддя.
Безмежна біло-блакитна стіна перегородила один кінець долини, втиснувшись поміж гір, так наче плечима їх розсунула, і на мить йому здалося, що він уві сні перенісся у Чорний замок. Та тут він збагнув, що бачить крижану ріку, яка тече за кілька тисяч футів над землею. Поза холодним блискучим стрімчаком починалося велике озеро, і в його кобальтових водах віддзеркалювалися навколишні засніжені вершини. Тут він побачив, що внизу, у долині, є люди: багато людей, тисячі, велетенське військо. Хтось рив у промерзлій землі великі ями, а хтось тренувався, готуючись до війни. На очах у нього цілий рій вершників наскакував на стіну щитів, і коні здавалися не більшими за мурах. Шум цієї пародії на битву нагадував шерех сталевого листя, що легенько ворушиться од вітру. Табір не мав жодного планування: не було ні ровів, ні частоколу, ні охайних рядів конов’язі. Повсюди безладно стирчали примітивні глиняні хижі й курені, наче віспини на обличчі землі. Він помітив неохайні стіжки сіна, занюхав кіз та овець, коней і свиней, чимало собак.
