💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Битва королів - Джордж Мартін

Битва королів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Битва королів - Джордж Мартін
чекати милості.

Донтос тим часом не вгавав.

— Якби я й досі лишався лицарем, мені б довелося вдягнути обладунки й стати на мури з усіма. Мені слід ноги Джофрі цілувати та щиро йому дякувати.

— Якби ви подякували йому за те, що він зробив з вас блазня, він би знову з вас лицаря зробив,— різко мовила Санса.

— А моя Джонкіл — розумненька, ні? — хихикнув Донтос.

— І Джофрі, і його мати кажуть, що я дурна.

— Нехай. Так навіть безпечніше, люба. Королева Серсі, Куць, лорд Вейрис та іже з ними — всі вони, мов яструби, стежать одне за одним і платять направо й наліво шпигунам, щоб дізнатися, хто що робить, але ж ніхто з них не переймається через дочку леді Танди, правда ж? — Донтос затулив рота долонею, щоб приховати відрижку.— Боги бережіть тебе, моя маленька Джонкіл! — він уже перейшов на плаксивий тон. Так завжди було після вина.— А тепер поцілуй свого Флоріяна. Один цілунок на щастя,— він гойднувся до неї.

Санса ухилилася від вологих вуст і, легенько цьомкнувши його в неголену щоку, побажала йому добраніч. Довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не розплакатися. Останнім часом вона плаче забагато. Вона розуміла, що так негоже, але не могла нічого з собою вдіяти: сльози самі накочувалися, іноді через якусь дурничку, і вона вже не могла загнати їх назад.

Підйомний міст у Мейгорову тверджу ніхто не охороняв. Куць перевів основну масу золотих плащів на міські мури, а білі лицарі королівської варти мали важливіші справи, ніж дибати за Сансою назирці. Вона могла тепер ходити, куди схоче, аби не за межі замку, але їй і не було куди йти.

Вона перетнула сухий рів, утиканий лихими залізними палями, й подерлася нагору вузькими гвинтовими сходами, та коли нарешті підійшла до дверей своєї спальні, не змогла в неї зайти. У цих стінах вона почувалась, як у пастці; навіть із широко розчиненим вікном їй бракувало повітря.

Розвернувшись, Санса рушила сходами далі. Дим затулив зорі й тоненький серпик місяця, дах обступили густі тіні, й той поринув у темряву. Але звідси було видно все: високі вежі й наріжні форти Червоної фортеці, а за муром — лабіринт міських вулиць; чорну ріку, що тягнулася на південний захід, затоку на сході, стовпи диму й попелу, і вогонь — вогонь повсюди. Люди зі смолоскипами, як мурахи, повзали на міських мурах і юрмилися на дерев’яних галереях-гурдиціях, що обліпили зубчасті стіни. Внизу біля Брудної брами, як сильветка на тлі рухливого диму, вирізнялися нечіткі обриси трьох небачено великих катапульт, які нависали над мурами на добрі двадцять футів. Однак усе це не могло вилікувати Сансу від страху. Її прошив біль — такий різкий, що вона схлипнула і схопилася за живіт. Вона б, мабуть, упала вниз, якби знагла до неї не метнулася тінь і міцні пальці не вчепилися в руку, утримуючи її на ногах.

Санса схопилася за зубець на мурі, і пальці тернулись об шорсткий камінь.

— Відпустіть мене,— скрикнула вона.— Відпустіть!

— Пташечка вирішила, що в неї виросли крила? Чи хочеш закінчити калікою, як отой твій братик?

Санса викручувалася з дужих рук.

— Я не збиралася кидатися вниз. Просто... ви мене сполохали, от і все.

— Тобто злякав. Я досі тебе лякаю.

Санса глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Я думала, я тут сама, я...— вона відвела очі.

— Пташечка й досі боїться поглянути мені в обличчя, так? — Гончак відпустив її.— Але ти зраділа моєму обличчю, коли опинилася в руках натовпу. Пам’ятаєш?

Санса пам’ятала надто добре. Пам’ятала, як лементували люди, і як цебеніла кров у неї по щоці, куди поцілив камінь, і як смерділо часником з рота в чоловіка, який намагався стягнути її з коня. Вона досі відчувала, як їй у зап’ястя мертво вчепилися пальці, як вона заточилася й почала падати...

Тоді вона думала, що помре, але раптом пальці сіпнулися — всі п’ять водночас, і чоловік закричав голосно, як кінь. Його долоня відпала, а інша долоня, дужча, штовхнула Сансу назад у сідло. Чоловік, від якого смерділо часником, валявся на землі, з обрубаної культі струменіла кров, але навколо юрмилися ще люди, й чимало з них тримали в руках дубці. Гончак стрибнув на них, і його сталевий меч замиготів у повітрі, розсіюючи навколо кривавий туман. Коли люди розступилися перед ним і почали розбігатися, він зареготався, і на мить його жахливе обпечене обличчя перемінилося.

Тепер Санса змусила себе глянути в це обличчя — по-справжньому глянути. Це ввічливо, а леді не має забувати про ввічливість. «Найгірше — це не шрам і навіть не перекривлений рот. Найгірше — це очі». Вона в житті не бачила очей, настільки переповнених люттю.

— Я... я мала б до вас підійти,— сказала вона, затинаючись.— Подякувати за... за порятунок... ви вчинили так хоробро!

— Хоробро? — чи то реготнув, чи то рикнув Гончак.— Собаці не потрібна мужність, щоб розігнати щурів. Їх було тридцятеро проти одного, але жоден не наважився стати проти мене.

Їй не подобалося, як він це говорить — різко й сердито.

— Невже ви тішитеся, лякаючи людей?

— Ні, я тішуся, вбиваючи людей,— рот його сіпнувся.— Можеш скільки завгодно морщити лобика, тільки не треба цього фальшивого благочестя. Ти ж вилупок високого лорда. Не кажи мені, що лорд Едард Старк з Вічнозиму ніколи нікого не вбивав.

— Тільки з обов’язку. Він не любив цього.

— Це він так казав? — Кліган знов засміявся.— Твій батько збрехав. Вбивство — найприємніша на світі річ,— він витягнув меча.— Ось де правда. Твій любий батечко дізнався це на Бейлорових сходах. Лорд Вічнозиму, правиця короля, хранитель Півночі, могутній Едард Старк з древнього роду, якому вже вісім тисяч років... а клинок Іліна Пейна усе одно пробив йому шию, ні? Не пригадуєш, як він сіпався, коли з плечей у нього відлетіла голова?

Санса мерзлякувато обхопила себе руками.

— Чому ви всіх ненавидите? Я ж хотіла вам подякувати...

— Так-так, як одному з тих твоїх справжніх лицарів, яких ти так любиш. А для чого, як ти гадаєш, існують лицарі, дівчинко? Думаєш, отримувати від леді знаки уваги та красуватися в золотих латах? Лицарі існують для вбивства,— він притулив край меча їй до шиї, якраз попід вухом. Санса відчувала, яке лезо гостре.— Вперше я вбив людину у дванадцять років. Скількох убив відтоді — не

Відгуки про книгу Битва королів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: