Битва королів - Джордж Мартін
Чорної години перед світанням зупинилися понапувати коней і згодувати кожному жменьку вівса та жмуток-другий сіна.
— Ми неподалік того місця, де загинули дикуни,— сказав Кворин.— Звідти одна людина може стримати сотню. Правильна людина,— він поглянув на Зброєносця Долбриджа.
Зброєносець схилив голову.
— Тільки лишіть нам стріл, скільки зможете, браття,— він погладив свій довгий лук.— А коли повернетеся, не забудьте мого гарона яблучком пригостити. Він на це заслужив, бідолашна тваринка.
«Він лишається, щоб тут загинути»,— збагнув Джон.
Долонею, що ховалася в рукавичці, Кворин стиснув Зброєносця за передпліччя.
— Якщо орел злетить нижче, щоб тебе роздивитися...
— ...то в нього виросте кілька нових пір’їн.
Востаннє Джон побачив Зброєносця Долбриджа зі спини, коли той дерся вузькою стежкою до вершини.
Коли розвидніло, Джон поглянув на безхмарне небо й зауважив цяточку, яка рухалася на блакитному тлі. Ебен теж її побачив і вилаявся, а Кворин прикрикнув на нього, щоб був тихо.
— Слухайте.
Джон затамував подих — і почув звук. Далеко-далеко позаду від гір луною відбився мисливський ріжок.
— А ось і вони,— сказав Кворин.
Тиріон
Для цієї складної справи Под одягнув його у плюшеву сорочку малинового кольору Ланістерів і приніс йому ланцюг — знак його посади. Тиріон лишив його на тумбочці біля ліжка. Сестра не любила, коли їй нагадували, що брат — королівський правиця, тож це не сприяло потеплінню їхніх стосунків.
Коли Тиріон перетинав двір, його наздогнав Вейрис.
— Мілорде,— мовив він трохи засапано.— Ліпше вам прочитати це просто зараз,— м’яка біла рука простягнула пергамент.— Це рапорт з Півночі.
— Новини гарні чи погані? — поцікавився Тиріон.
— Не мені судити.
Тиріон розгорнув пергамент. У дворі, освітленому смолоскипами, йому довелося мружитися, щоб прочитати слова.
— Боги праведні,— тихо зронив він.— Обидва?
— Боюся, що так, мілорде. Як сумно! Як страшенно сумно. Такі юні й невинні...
Тиріон пригадав, як вили вовки, коли впав малий Старк. «Цікаво, а зараз вони теж виють?»
— Ви комусь уже казали? — запитав він.
— Ще ні, хоча, звісно, мені доведеться.
— Я сам скажу сестрі,— згорнув він листа. Йому хотілося побачити, як вона сприйме новину. Дуже хотілося.
Сьогодні ввечері королева мала особливо чарівний вигляд. Вбрана вона була у темно-зелену оксамитову сукню з глибоким викотом, яка підкреслювала колір її очей. Золоті коси спадали на оголені плечі, а на поясі красувався плетений ремінець, оздоблений смарагдами. Тиріон усівся й дочекався, поки йому подадуть келих вина, й аж тоді вручив їй листа. Не кажучи ні слова. Серсі невинно кліпнула й узяла пергамент у руки.
— Сподіваюся, ти задоволена,— мовив він, поки вона читала.— Ти ж хотіла, здається, щоб малий Старк помер.
Серсі скривилася.
— Це Джеймі скинув його з вікна, а не я. Заради кохання, сказав він, так наче мене це порадує. Це було безглуздо й до того ж небезпечно, та коли наш любий братик спершу думав, а тоді робив?
— Хлопець вас бачив,— зауважив Тиріон.
— Він — зовсім дитина. Я б могла його пристрашити і змусити мовчати,— вона замислено подивилася на листа.— Чого щоразу, як який-небудь Старк собі палець уколе, звинувачують мене? Це робота Грейджоя, я до цього стосунку не маю.
— Сподіваймося, що в це вірить леді Кетлін.
— Вона не...— розширилися в неї очі.
— ...уб’є Джеймі? А чом би й ні? Як учинила б ти, якби вбили Джофрі з Томеном?
— У мене й досі Санса! — заявила королева.
— У нас і досі Санса,— виправив він,— і ліпше нам добре про неї піклуватися. А тепер, люба сестро, де та вечеря, яку ти обіцяла?
Серсі, цього не заперечиш, обставила стіл ґустовно. Почали з каштанового крем-супу, гарячого хрусткого хліба й зелені, присмаченої яблуками й кедровими горішками. Далі подавали пиріг з міногами, шинку в меду, моркву в маслі, білу квасолю з грудинкою і смаженого лебедя з начинкою з грибів і устриць. Тиріон поводився надзвичайно люб’язно: пропонував сестрі найласіші шматки з кожної страви і їв тільки те саме, що й вона. І не тому, що боявся отруєння, але ж обережність не завадить.
Він бачив, що новина про Старків зіпсувала їй настрій.
— З Буремосту новин немає? — поцікавилася Серсі тривожно, нахромивши на кінчик кинджала шматок яблука й помаленьку, делікатно від нього кусаючи.
— Немає.
— Ніколи я не довіряла Мізинчику. За добрі гроші він умить переметнеться до Станіса.
— Станіс Баратеон занадто в біса правильний, щоб купувати людей. Та й для такого, як Пітир, з нього не вийде гарного лорда. Ця війна звела чимало дивних компаньйонів, я згоден, але ці двоє? Ні.
Поки він краяв шинку, вона сказала:
— За свинину маємо дякувати леді Танді.
— Знак її любові?
— Хабар. Вона просить дозволу повернутися до себе в замок. І твого дозволу, і мого. Підозрюю, вона боїться, що ти заарештуєш її дорогою, як зробив це з лордом Гайлзом.
— Невже вона збирається поїхати зі спадкоємцем престолу? — Тиріон подав сестрі шматочок шинки, а другий узяв собі.— Як на мене, ліпше б вона лишалася. Якщо хоче почуватися в безпеці, скажи їй, хай випише сюди свій гарнізон зі Стоукворту. Всіх людей, яких має.
— Якщо нам аж так потрібні люди, чого ти відіслав своїх дикунів? — у голос Серсі прокралися буркітливі нотки.
— Так вони прислужаться краще,— сказав Тиріон щиру правду.— Вони — запеклі вояки, але не солдати. А у звичайному бою дисципліна важить більше, ніж мужність. Вони вже принесли нам більше користі у королівському лісі, ніж могли б принести на міських мурах.
Поки подавали лебедя, королева розпитувала Тиріона про змову «оленерогих». Здавалося, вона більше роздратована, ніж налякана.
— Що в нас за пошесть на зраду? Що цим вилупкам зробив дім Ланістерів?
— Нічого,— сказав Тиріон,— але вони гадають, що перебігли на бік переможця... а це означає, що вони не тільки зрадники,
