Битва королів - Джордж Мартін
— Тоді ти — наша полонянка,— Джон прибрав чингал геть від м’якої шкіри в неї на шиї.
— Кворин не казав брати полонених,— мовив Скелезмій.
— І не брати теж не казав.
Джон відпустив волосся дівчини, і та швидко відповзла подалі.
— Вона — списосуджена,— Скелезмій тицьнув у топір з довгим держаком, який лежав поряд з її хутряною постіллю.— Коли ти її схопив, вона саме по нього тяглася. Дай їй найменший шанс — і вона тобі цим топором межи очі зацідить.
— А я їй шансу не дам,— Джон ногою відбуцнув топір подалі від дівчини.— У тебе є ім’я?
— Ігритта,— дівчина потерла поранене горло, і на руці лишилася кров. Дикунка втупилася в мокру долоню.
Сховавши чингал у піхви, Джон витягнув Довгопазура з тіла чоловіка, якого щойно вбив.
— Ти — моя полонянка, Ігритто.
— Я назвала тобі своє ім’я.
— Мене звати Джон Сноу.
— Лихе ім’я! — здригнулася вона.
— Байстрюцьке,— мовив він.— Моїм батьком був лорд Едард Старк з Вічнозиму.
Дівчина сторожко позирала на нього, а от Скелезмій глузливо хихикнув.
— Ти не забув, що це бранці мають відповідати на питання? — розвідник підкинув у багаття довгу гілку.— Але вона все одно нічого не скаже. У мене на очах дикуни собі язики відкушували, щоб не відповідати на питання.
Щойно кінець гілки весело запалав, розвідник зробив два кроки й кинув її вниз, на перевал. Гілка покотилася в темряві ночі, поки не зникла з очей.
— Спаліть тих, що вбили,— сказала Ігритта.
— Для цього знадобиться багаття побільше, а вони надто яскраво горять,— Скелезмій обернувся, шукаючи в чорній далечіні бодай іскри світла.— Тут неподалік ще є дикуни, так?
— Спаліть їх,— уперто повторила дівчина,— бо може так статися, що вам знов мечі знадобляться.
Джон пригадав мертвого Отора з його холодними чорними долонями.
— Може, і справді слід зробити, як вона каже.
— Є й інші варіанти.
Скелезмій опустився навколішки перед своїм убитим, зняв з нього плащ, чоботи, пояс і жилетку, тоді закинув тіло собі на худеньке плече й поніс до урвища. Крекнувши, він перекинув тіло через край. За мить знизу почувся важкий виляск. На той час розвідник уже й другого убитого роздягнув догола й тягнув за руки. Джон узяв мерця за ноги, й удвох вони зі Скелезмієм жбурнули його в темряву ночі.
Ігритта дивилася, але нічого не казала. Вона виявилася старшою, ніж Джонові здалося на перший погляд: може, їй уже й двадцять, просто вона невисока; а ще вона була кривонога, кругловида, з маленькими долонями й кирпатим носиком. Розкошлана кучма рудого волосся стирчала навсібіч. На землі дівчина здавалася кругленькою, але то все було через хутро, вовну та шкіру. А під ними, могло виявитися, вона така сама худенька, як Арія.
— Вас поставили чатувати на нас? — запитав її Джон.
— І на вас, і на інших.
Скелезмій грів руки над вогнем.
— А що там, за перевалом?
— Вільний народ.
— Скільки вас?
— Сотні й тисячі. Ти стільки в житті не бачив, вороне,— посміхнулася вона. Зуби в неї були криві, але білосніжні.
«Вона не знає, скільки їх».
— А навіщо було приходити сюди?
Ігритта замовкла.
— Що на Льодоіклах може бути потрібно вашому королю? Довго ви тут лишатися не можете — тут нема що їсти.
Дівчина відвернулася.
— Ви плануєте піти маршем на Стіну? Коли?
Вона втупилася в полум’я, наче й не чує питання.
— А ти нічого не знаєш про мого дядька — Бенджена Старка?
Ігритта і це проігнорувала. Скелезмій засміявся.
— Якщо вона зараз язик виплюне, потім не кажи, що я тебе не попереджав.
Від каміння луною відбилося басовите гарчання. «Тінь-коти»,— зразу здогадався Джон. І справді, підвівшись, він почув ще одного — зовсім близько. Витягнувши меча, він розвернувся, дослухаючись.
— Нас вони не зачеплять,— мовила Ігритта.— Це вони мерців занюхали. Коти кров чують за шість миль. Триматимуться неподалік трупів, поки не об’їдять м’ясо до нитки й не поперегризають кістки, щоб виїсти мозок.
Від каміння луною відбивалися звуки котячого бенкету. Джонові стало не по собі. Близькість вогню нагадала йому, наскільки він утомився, але спати він не наважувався. Він узяв полонянку й тепер мав її стерегти.
— Це були твої родичі? — запитав він неголосно.— Ці двоє, яких ми вбили?
— Не більше, ніж ти.
— Я? — нахмурився Джон.— Про що це ти?
— Ти ж сказав, що ти — Вічнозимський Байстрюк.
— Так і є.
— Хто твоя мати?
— Жінка, безперечно. Здебільшого це так і є.
Хтось колись сказав йому ці самі слова. Та він уже не пригадував хто.
Вона знов усміхнулася, зблиснувши білими зубами.
— А вона ніколи не співала тобі пісню про зимову ружу?
— Я матері своєї не знаю. І пісні такої теж.
— Її склав Баїл Бард,— мовила Ігритта.— Давним-давно він був королем-за-Стіною. Його пісні знають усі вільні люди, але ви на півдні, мабуть, їх не співаєте.
— Вічнозим не на півдні,— заперечив Джон.
— На півдні. Усе, що за Стіною, для нас на півдні.
Про це він не подумав.
— Мабуть, і справді все залежить від того, з яких позицій дивитися.
— Ага,— погодилася Ігритта.— Завжди.
— Розказуй,— мовив Джон. Минуть години, поки сюди підтягнеться Кворин, а оповідь принаймні не дасть заснути.— Послухаю казку.
— Вона тобі може не сподобатися.
— Все одно хочу її почути.
— Хоробрий чорний ворон,— підкусила дівчина.— Що ж, задовго до того, як стати королем вільного народу, Баїл був видатним нальотчиком.
— Убивцею, грабіжником і ґвалтівником,— пирхнув Скелезмій,— ось що ти хотіла сказати.
— Все залежить від того, з яких позицій дивитися,— мовила Ігритта.— Старк з Вічнозиму хотів отримати Баїлову голову, але схопити його не міг і через це бризкав жовчю. Одного разу він обізвав Баїла боягузом, який полює тільки на слабших. Коли чутки про це докотилися до самого Баїла, той заприсягнувся дати лордові урок. Отож він переліз через Стіну, здолав королівський гостинець і однієї зимової ночі з’явився у Вічнозимі з лірою в руці, назвавшись Сигериком Скагоським. «Сигерик» означає «облудник» давньою мовою, якою говорили перші люди й досі говорять велети.
І на півночі, і на півдні співців завжди стрічають радо, тож Баїл їв за столом самого лорда Старка та грав для лорда
