Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— І якої ти тепер думки про це?

— Ми з тобою ніколи не ладнали. Але мені не подобається, щоб мене використовували таким чином.

— Не проти, Юрте, оголосити перемир’я на той час, поки я розберуся з цією грою і знайду, як вибратися звідси?

— А що матиму з цього?

— Я знайду шлях із цього клятого місця, Юрте. Простягни мені руку й допоможи або принаймні не заважай, — і я знайду звідси вихід для нас обох.

Він розсміявся і сказав:

— Не впевнений, що шлях звідси... Хіба що Сили самі нас звільнять.

— Тоді тобі нема чого втрачати, — сказав я, — а може, навіть побачиш, як під час цих намагань я загину...

— Ти й насправді володієш обома магіями, Лабіринту і Лоґрусу? — запитав Юрт.

— Так. Але в магії Лоґрусу я значно сильніший.

— А ти можеш задіяти якусь із них проти її джерела?

— Дуже цікаве метафізичне питання, але відповіді я не маю, Юрте, і, гадаю, мені краще її не шукати. Тут небезпечно викликати Сили. Отже, можу розраховувати лише на кілька ходових заклинань. Не думаю, що вибратися звідси нам допоможе магія.

— А що тоді?

— Не знаю напевне. Але переконаний у тому, що не побачу всієї картини, поки не дістануся до кінця цієї доріжки.

— Чорт забирай, я навіть не знаю! Маю відчуття, що це не найздоровіше місце для мене. З іншого боку, а раптом це єдине місце, де такі, як я, можуть існувати? А раптом ти знайдеш для мене двері, я зроблю крок крізь них і — розтану?

— Якщо фантоми Лабіринту можуть являтися в Тіні, гадаю, ти теж можеш. Фантоми Дворкіна та Оберона приходили до мене за межами цього місця, ще до того, як я сюди потрапив.

— Звучить обнадійливо. На моєму місці, ти б ризикнув?

— Це ти закладаєшся на своє життя, — відповів я.

Він пирхнув.

— Приймаю. Піду з тобою, і хай буде, що буде. Допомагати не обіцяю, але й не капоститиму тобі.

Я простягнув йому руку, а він похитав головою.

— Не треба сентиментів, — промовив. — Якщо мої слова нічого не варті без рукостискання, то і з ним ціна їм — ламаний гріш, хіба не так?

— Гадаю, ти правий.

— А тиснути тобі руку я ніколи не мав великого бажання.

— Шкодую, що запропонував, — сказав йому. — Але ти можеш пояснити мені причину? Для мене це завжди було загадкою.

Він знизав плечима.

— А хіба на все має бути причина?

— В іншому разі це можна розглядати як алогізм, — зауважив я.

— Чи як особисту справу, — парирував Юрт, відвертаючись.

Я рушив далі стежиною. Незабаром Юрт приєднався до мене, і ми пішли поруч. Довгенько йшли мовчки. Колись я навчуся прикушувати язика чи залишати останнє слово за собою. А це одне й те саме.

Стежина якийсь час лишалася прямою, але складалося враження, що незабаром вона закінчиться. Коли ми дісталися того місця, де вона зникала, я зрозумів, чому мені так здавалося: тут стежка огинала невисоке підвищення рельєфу. За цим поворотом невдовзі відкрився ще один. Далі повороти тягнулись один за одним, і через короткий час стало зрозумілим, що ми рухаємося серпантином, який має зробити положистішим спуск крутим схилом. Долаючи цей звивистий шлях, я почав розрізняти попереду якусь яскраву закарлюку, не далеко, але й не близько від нас. Юрт підняв руку, вказуючи на неї, і почав: «Що?..» — саме тоді, коли стало зрозуміло, що ми бачимо продовження нашої стежки на підйомі. Миттєво зорієнтувавшись, я зрозумів, що наразі спускаємося до величезної ями. Повітря тим часом помітно похолоднішало.

Ми й далі спускались, і трохи згодом я відчув дотик чогось холодного та вологого на тильному боці правої долоні. Опустивши очі, встиг у неясному освітленні помітити сніжинку, перш ніж вона розтанула. Наступної миті вітерець приніс іще кілька сніжинок. Ще трохи, і ми помітили, що далеко внизу щось світиться значно яскравіше, ніж наша стежина.

— Я теж не знаю, що це може бути, — повідомлення від Фракір запульсувало мені в голові.

— Дякую, — постарався передати їй подумки, бо вирішив не інформувати Юрта про її присутність.

Униз. Униз і навколо. Назад. Назад і знову вперед. Температура й надалі знижувалася. Кружляли сніжинки. Скелі, що виступали з тієї кам’яної стіни, якою ми наразі спускалися, почали ловити відблиски світла.

Як не дивно, я нічого не помітив, поки не ослизнувся вперше.

— Крига! — зненацька сповістив Юрт, мало не гепнувши і вхопившись за камінь.

Удалині виник звук, схожий на зітхання, він гучнішав і гучнішав, наближаючись. Доки він не накрив нас, ми не впізнали, що це вітер. Порив вітру із силою вдарив у груди — такий холодний, наче дихнув сам льодовий період, і я підняв комір плаща. Цей порив промчав повз нас, але за ним налетіли нові пориви, хоча й не такі несамовиті. Вітер не вщухав увесь час, що ми спускалися.

Коли ми спустилися на дно западини, було вже страшенно холодно, і тепер пересувалися чи то намерзлим снігом, чи взагалі льодовиком. Вітер завивав на одній тужливій ноті, а в повітрі то кружляли сніжинки, то сипалася крижана крупа.

— Кепський клімат, — пробурчав Юрт, клацаючи зубами.

— От не думав, що фантоми чутливі до земних негараздів, — зауважив я.

— Який з мене в біса фантом, — заперечив він. — Я почуваюся так само, як завжди. Те, що мене сюди відправило перестріти тебе на твоєму шляху, могло б принаймні передбачити, з якими умовами тут доведеться зіткнутися...

— А це місце не таке уже й земне, — додав він, помовчавши. — Якщо ми потрібні їм у якомусь місці, могли б забезпечити й короткий шлях. А так ми матимемо геть нетоварний вигляд, коли туди дістанемося.

— Насправді, думаю, ні Лабіринт, ні Лоґрус не мають тут великого впливу, — мовив я. — Гадаю навіть, вони взагалі тримаються осторонь нашого шляху.

Стежина вивела нас на рівнину, таку пласку й таку блискучу, що я злякався, чи це не самісінька крига. Виявилося, що так воно і є.

— На вигляд слизько, — сказав Юрт. — Спробую змінити форму ніг. Зроблю ширшими ступні.

— Погубиш чоботи й поморозиш собі ноги, — сказав я. — Краще перенести