Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Келен посміхнулася:

— У світі є тільки одна людина, яка могла б утримати мене, але це не ти. Якби він дізнався про мій намір, то, звичайно, заборонив би мені.

Цікавість командира Райана пересилило обережність:

— Хто ж це? Чи не твій чоловік? — Келен похитала головою. — Тоді це той, кого ти хочеш взяти собі за чоловіка?

— Ні. Я хочу стати дружиною цього чоловіка. Принаймні я сподіваюся на це. Він сам попросив мене про це. — Вона знову посміхнулася, помітивши його збентеження. — Його звуть Річард. Він — Шукач Істини.

Райан був приголомшений.

— Прости мене, Мати-сповідниця, якщо я… запитую про заборонене, але я думав, що всі сповідниці… що їх магічна сила… Словом, я не знав, що сповідниці можуть виходити заміж.

— Так, не можуть. Але з Річардом — випадок особливий. У нього є дар, і моя влада не може зашкодити йому. Райан нарешті теж посміхнувся:

— Я радий… Я щасливий за тебе, Мати-сповідниця!

— Однак, — застерегла його Келен, — якщо ти з ним коли-небудь зустрінешся, не смій розповідати йому про цю історію з… перевтіленням в примари. Якщо ти скажеш, що дозволив мені скакати на коні голою, попереду тисячі воїнів, він, мабуть, зарубає тебе!

Вона посміхнулася, побачивши його стривожене обличчя.

— Командир, мені потрібен меч, — сказала вона. — Меч? Ти що ж, збираєшся ще і битися? — Вигукнув він.

— Командир Райан, — сказала вона тихо, — як ти думаєш, якщо я буду скакати на коні голою і хтось з д'харіанців захоче збезчестити мене, то як зможу я захиститися без меча?

— Ах так. Я зрозумів.

Деякий час Райан обмірковував її слова, потім раптом посміхнувся — мабуть, йому прийшла в голову щаслива думка. Він вийняв з піхов свій меч і простягнув його Матері-сповідники. Це було старовинна зброя, з жолобом на клинку.

— Цей меч, — сказав він, — вручив мені принц Гарольд, коли я став командиром. Він сказав мені тоді, що це — меч його батька, короля Вайборна, що король бився цим мечем у битві. Ну, ти, звичайно, знаєш: у королів зазвичай кілька мечів, і майже всі вони хоч раз служили королям на війні. Тому не можна сказати, що цей меч такий вже й цінний. Але для мене було б великою честю, якби ти прийняла його, прийняла в подарунок. Якщо ти — дочка короля Вайборна, це буде правильно. Може бути, цей меч — чарівний і допоможе тобі захистити своє життя.

Келен дбайливо взяла у нього старовинний меч.

— Дякую тобі, Бредлі. Цей меч багато значить для мене. Ти не правий: це дуже цінна зброя. Я з гордістю буду носити його. Але я не візьму його назавжди. Коли прийде час відправлятися в Ейдіндріл, я поверну його тобі, і тоді в тебе буде меч, яким бився з ворогами не тільки король, але і Матір-сповідниця.

Він засяяв, почувши про таку можливість.

— А тепер я прошу тебе, — сказала вона, — поставити вартового біля мого намету і зібрати скоріше мечоносців.

Він приклав руку до грудей. — Буде виконано, Мати-сповідниця!

Коли Келен входила в теплу палатку, він вже повернувся з трьома воїнами і наказав:

— Поки Мати-сповідниця буде митися, стійте біля входу в цю палатку і нікого не пускайте. Ясно?

— Буде зроблено, командир, — відповіли всі троє хором.

Увійшовши в намет, Келен притулила меч до діжки, зняла свою накидку і роздяглася догола. Вона смертельно втомилася, у неї паморочилася голова, і її нудило. Вапняний розчин в діжці виявився гарячим, немов вода у ванні. Але, на жаль, це була не ванна. Келен залізла в діжку і занурилася в молочно-білу воду. Закривши очі, розслабившись, вона на декілька хвилин представила себе, що миється по-справжньому.

Келен робила все це заради того, щоб врятувати одних і вбити інших. Вона знову буде в білому, як і повинно бути на Матері-сповідники, але на цей раз білим буде не плаття.

Келен взяла меч свого батька і, повернувши його вістрям вниз, стиснула руків'я.

Вона обережно розставила ноги, щоб не поранитися об клинок. Затиснувши ніс вільною рукою і заплющивши очі, вона набрала в груди повітря і занурилася в розчин з головою.

Річард і сестра Верна їхали по вузькій стежці серед дерев, вдихаючи насичене вологою повітря. Вони піднімалися в гору, туди, звідки лунала мелодія флейти. Гілки дерев були обплетені ліанами, стовбури покриті мохом. У лісі панувала напівтемрява.

Уздовж стежки стояли невисокі стіни — мабуть, їх побудували, щоб перешкоджати подальшому проникненню буйної рослинності. Але ліани пробивалися крізь тріщини в кам'яній кладці, і самі стіни були схожі на живу істоту, обплутану щупальцями величезного зеленого спрута.

Тільки на людських черепах, встановлених по сторонах дороги на квадратних замшілих каменях на відстані близько трьох футів один від одного, не було ліан. Річард втратив рахунок цим черепам, що дивилися на подорожніх порожніми очницями.

Нарешті стежка розширилася, і відразу стало світліше. Попереду появилася дивна смугаста жовто-коричнева піраміда. Річард ніяк не міг зрозуміти, що це за споруда. Здалеку здавалося, що вона рази в два вище людського зросту.

Коли вони під'їхали ближче, Річард побачив, що піраміда складена з людських кісток. Смуги були утворені рядами черепів та кісток. Він здригнувся. Сестра Верна ніяк не проявила своїх почуттів. Незважаючи на цікавість і страх, що охопили його, Річард все так же зберігав мовчання. З часу їх останньої перепалки вони з сестрою Верною не розмовляли. Ночами він навіть не спав на стоянці, а йшов в ліс пополювати і повозитися з Гаром.

Річард і сестра Верна, наскільки дозволяло становище, старанно не помічали один одного.

За пірамідою з кісток відкрився вид на похмуре місто, оточене густими лісами.