Битва королів - Джордж Мартін

— Якби він знав, що вони запалять багаття, він би з цих сіромах шкуру здер,— мовив Ебен — приземкуватий лисань, твердом’язий, як мішок каміння.

— Там, у горах, багаття — це життя,— сказав Кворин Піврукий,— та іноді й смерть.

За його наказом чорні брати, відколи зайшли в гори, не ризикували відкрито розпалювати вогнище. Їли холодну яловичу солонину, черствий хліб і ще черствіший сир, а спали в одязі, тулячись під горами плащів і хутра, зігріваючи одне одного. Джонові пригадалися холодні ночі у Вічнозимі, коли він спав у одному ліжку з братами. Ці люди навколо теж були його братами, от тільки за ліжко правила кам’яниста земля.

— У них точно є ріжок,— мовив Скелезмій.

— У ріжок їм сурмити не можна,— сказав Піврукий.

— Поночі дертися туди довго й небезпечно,— зауважив Ебен, роздивляючись віддалену іскру крізь розколину в скелі, яка дала їм прихисток. Небо було безхмарним, зазублені гори чорніли на чорному тлі до самих верхівок, де у місячному світлі блідо світилися їхні холодні снігові корони.

— А падати ще довше,— мовив Кворин Піврукий.— Думаю, двох людей вистачить. Там, нагорі, теж не більше двох: чатують по черзі.

— Я піду,— визвався розвідник, якого прозивали Скелезмієм: він уже довів, що по горах лазить найкраще з усіх. Тож без нього точно не обійдеться.

— І я,— сказав Джон Сноу.

Кворин Піврукий поглянув на нього. Джон чув голосіння вітру, що трепетав угорі на перевалі. Один з гаронів заіржав і тупнув копитом кам’янисту землю печери, де заховалися братчики.

— Вовк лишиться з нами,— мовив Кворин.— Біле хутро надто добре видно у місячному світлі,— він обернувся до Скелезмія.— Коли закінчите, кинете вниз запалену головню. Побачимо її — підтягнемося до вас.

— Найкраще йти просто зараз,— сказав Скелезмій.

Обидва взяли по бухті мотузки. Скелезмій іще прихопив мішок залізних гостряків і молоточок, головку якого обгорнули товстою повстю. Гаронів лишили внизу, так само як і шоломи, кольчуги та Привида. Перед виходом Джон опустився навколішки й дозволив деривовку себе облизати.

— Лишайся,— звелів він.— Я по тебе повернуся.

Скелезмій вів перед. Це був невисокий жилястий чолов’яга років п’ятдесятьох, сивобородий, але міцніший, ніж здавався на вигляд, і до того ж уночі він бачив краще за всіх, кого знав Джон. Сьогодні його зіркі очі їм дуже знадобляться. За білого дня гори сіро-блакитні, вкриті памороззю, та коли сонце ховається за гострими верхівками, вони робляться чорні-чорнісінькі. А зараз місяць, що викотився на небо, розмалював їх сріблястими візерунками.

Чорні брати рушили крізь чорні тіні, що зачаїлися поміж чорного каміння,— подерлися вгору крутою звивистою стежкою, і в чорному повітрі замерзали клуби пари, яка вихоплювалася в них з рота. Без кольчуги Джон почувався наче голий, та водночас без цього тягаря було краще. Рухалися важко й повільно. Якщо тут поспішити, можна собі гомілку зламати, а то й гірше. Здавалося, Скелезмій інстинктивно знає, куди ставити ногу, а от Джонові доводилося особливо пильнувати на порепаній, нерівній землі.

Скімливий перевал насправді являв собою кілька перевалів — довгу покручену стежку, що вела в обхід цілого ряду обмерзлих і побитих вітром піків, а тоді спускалася крізь сховані від сонця долини. Якщо не рахувати побратимів, Джон не бачив жодної живої людини відтоді, як вони вийшли з лісу й почали підійматися вгору. Мало створили боги таких небезпечних місць, як Льодоікла, ще й настільки ворожих до людей. Нагорі вітер прошивав, як ніж, і голосив у ночі, як оплакує матір порубаних дітей. Кілька дерев, які трапилися дорогою, були опецькуваті й покручені, і росли вони вбік з тріщин і розколин. Над стежкою нерідко нависали перекинуті брили, обліплені бурульками, які здалеку нагадували довгі білі зуби.

Та все одно Джон Сноу не шкодував, що пішов. Тут теж є дива. Він уже бачив спалахи сонця на мілких крижаних водоспадах, що хлянуть із країв прямовисних скель, і гірську долину, порослу осінніми польовими квітами,— синій холодок і ясно-черлений кригопломінь, іржаві й золоті зарості дударевої трави. Зазирав він в ущелини такі глибокі й чорні, що вони, здавалося, закінчуються ген у пеклі; виїжджав на своєму гароні на вивітрені природні скелясті мости, де з обох боків немає нічого — лиш небо. У високості гніздилися орли, що полювати спускалися в долини, легко кружляючи на велетенських синьо-сірих крилах, яких не відрізнити було від неба. Одного разу Джон спостерігав за полюванням тінь-кота на барана: кіт, готуючись до стрибка, ковзав схилом гори, наче рідкий дим.

«І нам прийшов час для стрибка». Хотів би й Джон рухатися так упевнено й тихо, як тінь-коти, і вбивати з такою ж спритністю! За спиною в нього висів у піхвах Довгопазур, але навряд чи місце дозволить ним скористатися. Для такої тісноти Джон мав чингал і кинджал. «Але в них теж буде зброя, а я без кольчуги». Цікаво, думав він, коли ніч добіжить кінця, хто виявиться тінь-котом, а хто — бараном?

Довгий час вони зі Скелезмієм трималися стежки, повторювали всі її завороти й закрути, а вона зміїлася схилом гори все вгору і вгору. Іноді попереду нависали стрімчаки, і тоді вогнище зникало з очей, але раніше чи пізніше знову з’являлося. Стежкою, яку обрав Скелезмій, коні б не пройшли. Час від часу Джонові доводилося спиною притискатися до холодного каміння й дюйм по дюйму просуватися боком, наче краб. Навіть у тих місцях, де стежка ширшала, вона лишалася підступною: траплялися тріщини, куди могла цілком провалитися нога, а ще ж камінці, об які він раз у раз спотикався, і ямки, куди вдень натікала вода й замерзала там поночі. «Крок по кроку,— повторював собі Джон.— Крок по кроку, і я не впаду».

Він не голився відтоді, як виїхав з Кулака Перших Людей, і щетина на верхній губі дуже швидко наїжачилася від паморозі. Вони дерлися вже дві години, коли здійнявся такий лютий вітер, що Джонові тільки лишалося пригнутися, вчепившись у скелю, й молитися, щоб його не здуло з гори. «Крок по кроку,— нагадав він собі, коли вітрюганище вщух.— Крок по кроку, і я не впаду».

Скоро вони видерлися так високо, що вниз уже ліпше й не дивитися. Бо внизу вже була тільки роззявлена пащека чорноти, а над головою — тільки місяць і зорі. «Гора — мати рідна,— сказав Джонові Скелезмій кілька днів тому, під час легшого переходу.— Чіпляйся за неї,