На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Це там Палата воєнної слави? — Вона кивнула на нависаючу стіну, яка відокремлювала штаб армії Союзу від решти Аґріонта.
— Саме так. Там знаходяться кабінети лорд-маршалів і таке інше. А ще казарми, арсенали, і, е-е… — Джезаль затнувся. Йому нічого більше не спадало на думку, але Арді прийшла на допомогу.
— Отже, мій брат зараз десь там. Він, мабуть, досить знаменитий солдат. Першим прорвався крізь пролом під час облоги Ульріока і тому подібне.
— Так, майора Веста тут дуже шанують…
— Але він буває таким занудою, правда? Дуже полюбляє виглядати загадковим і заклопотаним.
Вона зобразила легку, відсторонену посмішку і замислено потерла підборіддя, достоту як робив її брат. Арді передала образ настільки чудово, що Джезаль мав би засміятися, але він почав переживати, що вона йде надто близько біля нього, і надто інтимно тримає його за руку. Ні, він аж ніяк не проти. Радше навпаки, але на них дивляться люди.
— Арді, — мовив він.
— А це, напевно, Алея Королів.
— Е-е, так, Арді…
Вона роздивлялася величну статую Харода Великого, чий суворий погляд був спрямований кудись у далечінь.
— Це Харод Великий? — запитала вона.
— Е-е, так. У темні віки, задовго до Союзу, він воював за те, щоб возз’єднати Три Королівства. Харод Великий став першим верховним королем.
«Ну ти й дурень, — подумав Джезаль, — вона це і без тебе знає, всі це знають».
— Арді, я гадаю, що твій брат був би…
— А це Баяз, Перший з-поміж магів?
— Так, він був найвірнішим радником Харода. Арді…
— Це правда, що для нього досі тримають місце у Закритій раді?
Джезаля захопили зненацька.
— Я чув, що там стоїть вільний стілець, але я не знав, що…
— Вони всі виглядають такими серйозними, правда?
— Е… Гадаю, тоді були серйозні часи, — відказав він, криво усміхаючись.
Проспектом на величезному, змиленому коні, відсвічуючи на сонці золотими крильцями шолома, нісся лицар-герольд. Дрібні службовці розбігалися, даючи йому дорогу, і Джезаль також спробував м’яко відвести Арді вбік. На його превелике здивування, вона не рухнулася з місця. Кінь пролетів за кілька дюймів від неї, так близько, що вітер здійняв її волосся Джезалю в обличчя. Вона обернулася — від хвилювання її щоки розрум’янилися, а в усьому іншому на ній ніяк не позначився близький подих смерті.
— Це був лицар-герольд? — запитала вона, коли знову взяла Джезаля під руку і повела вглиб Алеї Королів.
— Так, — пискнув Джезаль, гарячково намагаючись оволодіти своїм голосом. — На лицарів-герольдів покладена велика відповідальність. Вони передають послання короля у кожний куточок Союзу. — Його серце втишилося. — І навіть за Кругле море, в Енґлію, Дагоску і Вестпорт. їм довірено говорити від імені короля, і тому вони можуть розмовляти лише про королівські справи, і ні про що інше.
— Коли я добиралася сюди, з нами на човні був Федор дан Хаден, лицар-герольд. Ми розмовляли декілька годин. — Джезаль зробив безуспішну спробу приховати своє здивування. — Ми говорили про Адуа, про Союз, про його сім’ю. До речі, згадувалось і твоє ім’я.
Джезаль знову не спромігся приховати збентеженість.
— У зв’язку із прийдешнім Турніром. — Арді нахилилася до нього ще ближче. — Федор висловив думку, що Бремер дан Ґорст розіб’є тебе в пух і прах.
Джезаль ледь не похлинувся, але зробив гарну міну при поганій грі.
— На жаль, багато хто дотримується цієї ж думки.
— Але, сподіваюся, що не ти?
— Е…
Вона зупинилась і стисла його долоню, серйозно поглянувши йому в очі.
— Я впевнена, що ти здолаєш його, що б там не казали. Мій брат дуже гарно про тебе відгукується, а він скупий на похвалу.
— Е-е, — промимрив Джезаль. — В його пальцях приємно поколювало. Її очі були такі великі і темні, що він відчув, що розгубив усі слова. Вона якось по-особливому покусувала свою нижню губу, і через це він забував про все на світі. Прегарну, пухку губу. Він і сам був би не проти її трохи покусати. — Що ж, дякую, — Джезаль дурнувато всміхнувся.
— Так ось він який — парк, — сказала Арді і відвернулась від Джезаля, милуючись зеленню. — Він навіть гарніший, ніж я уявляла.
— Е-е… ага.
— Це так чудово — бути в серці всього! Я провела півжиття на задвірках. Тут, мабуть, ухвалюють стільки всього важливого, і тут так багато видатних людей. — Арді провела рукою по листю верби, що росла біля дороги. — Коллем хвилюється, що на Півночі може розпочатися війна. Він переймався моєю безпекою. Мабуть, тому й хотів, щоб я приїхала сюди. На мою думку, його хвилювання даремні. А ви як гадаєте, капітане Лютар?
За кілька годин до цього він був у блаженному невіданні щодо політичної ситуації, проте зараз потрібна була якась осмислена відповідь.
— Ну, — мовив він, напружено згадуючи ім’я, а тоді з полегшою продовжив, — цього Бетода не завадило би провчити.
— Кажуть, на його боці двадцять тисяч північан. — Вона нахилилася до нього і прошепотіла: — Варварів. Дикунів. Я чула, він іще з живих полонених здирає шкіру.
Джезаль подумав, що навряд чи це годяща тема розмови для молодої леді.
— Арді… — почав було він.
— Але я впевнена — поки нас захищають такі чоловіки, як ви і мій брат, нам, жіноцтву, нічого турбуватися.
І вона відвернулась та подріботіла далі доріжкою. Джезалю знову довелось прискоритись, щоб її наздогнати.
— А то Будинок Творця? — Арді кивнула в бік похмурого обрису велетенської вежі.
— Так, це він.
— І туди ніхто не заходить?
— Ніхто. Принаймні за моє життя такого не траплялось. Міст суворо охороняється.
Він кинув на вежу похмурий погляд. Тепер йому здавалось дивним, що він ніколи про неї не замислювався. Коли живеш в Аґріонті, на вежу не звертаєш уваги. Просто сприймаєш її як належне.
— Гадаю, вежу опечатали.
— Опечатали?
Арді наблизилась до нього майже впритул. Джезаль озирнувся, але на них не дивились.
— Хіба не дивно, що ніхто туди не заходить? Хіба це не загадково?
Він майже відчував, як вона дихає йому у шию.
— Я маю на увазі, чому би просто не знести двері?
Джезаль відчув, що йому надзвичайно важко зосередитись, коли Арді так близько. Він задумався на мить, на одну жахливу і захопливу мить, чи вона, бува, не фліртує з ним? Але ж ні, звичайно, ні! Вона ще не звикла до міста, от і все. Проста собі сільська дівчина… хоча вона нахилилася зовсім близько.
