На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Як ти це витримав?
— В мене не було вибору. Я не дворянин. Фехтування було моїм єдиним шансом вибитися в люди. Та й, врешті-решт, це дало свої плоди. Скільки ти знаєш простолюдинів, котрі служать у Королівському полку?
Джезаль стенув плечима.
— Якщо подумати, то дуже мало.
Будучи дворянином, він вважав, що їм там взагалі не місце.
— Але ти із шанованої сім’ї, і вже капітан. Якщо переможеш у Турнірі, перед тобою відкриються всі дороги. Лорд-камерґер Хофф, верховний суддя Маровія, навіть сам Варуз, якщо вже на те пішло — всі вони у свій час стали переможцями Турніру. Переможці правильної крові завжди сягають висот.
Джезаль пирхнув.
— Як твій друг Занд дан Ґлокта?
Ім’я каменем повисло у повітрі.
— Ну… майже завжди.
— Майоре Вест! — пролунало позаду них.
До них поспішав присадкуватий сержант зі шрамом на щоці.
— Сержанте Форест, як ся маєте? — запитав Вест, тепло поплескавши солдата по спині.
Він мав підхід до селюків, але Джезаль завжди нагадував собі, що й Вест від них недалеко втік. Він, можливо, й освічений, і в чині офіцера, і так далі, але, якщо замислитись, у нього все одно було більше спільного з сержантом, ніж із Джезалем.
Сержант радо усміхнувся.
— Усе добре, сер, дякую.
Він з повагою кивнув Джезалю:
— Доброго ранку, капітане.
Джезаль відповів йому стриманим кивком і відвернувся, розглядаючи проспект. Він не бачив жодного сенсу у панібратстві між офіцером і рядовим солдатом. Тим паче, з таким потворно пошрамованим. А потворні люди Джезаля взагалі не цікавили.
— Чим можу прислужитись? — запитав Вест.
— Сер, маршал Бурр бажає бачити вас на невідкладній нараді. Наказано зібрати усіх старших офіцерів.
Вест спохмурнів.
— Я скоро буду.
Сержант віддав честь і пішов.
— А це з якої причини? — недбало кинув Джезаль, спостерігаючи, як якийсь клерк біжить за папірцем, що випав у нього з рук.
— Через Енґлію і короля північан Бетода. — Вест вимовив це ім’я морщачись, так ніби від нього гірчило в роті. — Кажуть, він переміг усіх своїх ворогів на Півночі і тепер поривається воювати з Союзом.
— Ну, якщо йому хочеться війни, то він її отримає, — безтурботно сказав Джезаль.
На його думку, війни були ні чим іншим, як чудовою нагодою здобути славу і просунутись по службі. Із подувом легкого вітерцю повз його чобіт пролетів папірець, навздогін якому біг захеканий клерк. Джезаль вишкірився, коли той пронісся повз нього, зігнутий майже вдвоє, у незграбній спробі спіймати аркуш.
Майор схопив брудний документ і простягнув його чоловіку.
— Дякую, сер, — мовив клерк, чиє спітніле обличчя осяяла жалюгідна вдячність, — дуже вам дякую!
— Нема за що, — пробурмотів Вест, на що клерк улесливо вклонився і поспішив геть.
Джезаль засмутився. Йому подобалось спостерігати за цією гонитвою.
— Може початися війна, але зараз це найменша з моїх проблем. — Вест важко зітхнув. — Моя сестра приїхала в Адуа.
— Я не знав, що в тебе є сестра.
— Як бачиш, є, і вона тут.
— І що з того? — Джезаль не мав особливого бажання слухати про сестру майора.
Може, Вест і вибився в люди, але решта його сім’ї була явно не варта уваги Джезаля. Його цікавили бідні, прості дівчата, якими він міг скористатись, і багаті дворянки, з якими він міг якось одружитись. Всі інші його не цікавили.
— Розумієш, моя сестра може бути чарівною, але водночас вона трохи… незвичайна. Коли вона не в гуморі, краще не траплятися їй на очі. Скажу чесно, я би краще мав справу з бандою північан, ніж із нею.
— Та годі тобі, Весте, — неуважно мовив Джезаль, не надто зважаючи на те, що каже, — я певен, що вона не така вже й нестерпна.
Майор повеселішав.
— Ой, як я радий це чути! Їй завжди кортіло побачити Аґріонт на власні очі і я роками обіцяв, що сам усе їй покажу, щойно вона приїде. Ми, власне, домовилися на сьогодні.
У Джезаля з’явилося лихе передчуття.
— А тепер через ці збори…
— Але в мене тепер так обмаль часу! — заскиглив Джезаль.
— Я буду перед тобою в боргу. Зустрінемось у моїй квартирі за годину.
— Зачекай…
Але Вест вже розвернувся і пішов.
«Тільки б вона не була страшною», — думав Джезаль, повільно наближаючись до квартири майора Веста і неохоче піднімаючи кулак, щоб постукати. Тільки би вона не була опудалом. І дурепою теж. Нема нічого гіршого, ніж пробути півдня у компанії безмозкої дівулі. Його рука була на півдорозі до дверей, коли з того боку долинули голоси на підвищених тонах. Він винувато зупинився в коридорі, прикладаючи вухо все ближче до дерева в надії почути про себе щось приємне.
— … а де твоя служниця? — почувся приглушений голос майора Веста, який видавався надміру роздратованим.
— Мені довелося залишити її в будинку, там купа роботи. Ніхто не заглядав у нього вже кілька місяців.
Сестра Веста. У Джезаля завмерло серце. Вона мала низький голос, як у товстунки. Джезаль не міг собі дозволити, щоб його бачили в Аґріонті під руку з товстою дівчиною. Це могло зіпсувати його репутацію.
— Але ж ти не можеш ходити по місту сама!
— Я дісталася сюди без проблем, хіба ні? Ти почав забувати, хто ми такі, Коллеме. Я можу обійтися без прислуги, тим паче, що для більшості тутешніх я сама як прислуга. Крім того, за мною наглядатиме твій друг, капітан Лютар.
— Це ще гірше, і ти сама це прекрасно знаєш!
— Ну, звідки мені було знати, що ти будеш зайнятий. Я гадала, в тебе знайдеться час побачитися з власною сестрою.
Вона не видавалася дурепою, що було добре, а лише товстою, а тепер ще й сварливою.
— Хіба я не буду у безпеці з твоїм другом?
— Він непоганий хлопець, але чи буде йому безпечно з тобою?
Джезаль не зрозумів, що саме майор хотів сказати цим невеличким зауваженням.
— Та й гуляти Аґріонтом на самоті, з ледве знайомим тобі чоловіком? Не придурюйся, я тебе добре знаю! Що подумають люди?
— Срати на людей.
Джезаль відсахнувся від дверей. Він не звик чути від дам такі слова. Товста, сварлива і груба, чорт забирай. Це може бути ще гірше, ніж він очікував. Джезаль окинув оком коридор, роздумуючи над тим, щоб втекти, і вже почав вигадувати виправдання. Але, на його нещастя, він почув, як хтось піднімається сходами. Непоміченим вшитися звідси не вдасться. Доведеться просто постукати в двері, а там чи пан, чи пропав. Він зціпив зуби і
