За гранню - Анна Несторова

Стиснув у долоньках рукавички. Єстін недобре глянула на некроманта.

— Краще сама б там лишилась, — фиркнула й склала руки на грудях, — все проконтролювала, сама б викрала…

— Ти тільки зайва, — медовим голосом мовив Ельез, — у своє ліжко я б тебе не пустив більше. Одного разу достатньо.

Вона нагородила його вбивчим поглядом з-під лоба. За всі свої прожиті роки Ельез знав чудово: деякі жінки не люблять бути відторгнутими, не люблять коли у відкриту їм кажуть: «Я більше тебе не хочу». Він розумів, що ріже живу плоть принцеси, що вирвавшись з-під батьківської опіки, відторгнула більшість правил благородних дам, потонула у коханні, тьмі й змовах.

Він сів знову напроти неї, знаходячи радість у мереживних рукавичках. Принаймні бажання забрати життя у Єстін, стихло, як морська буря.

«Шарнія, — майнуло в голові, — от де травниця заховалась, пташечка-пташечка полетіла далеченько з пораненим крилом. Хто ж тобі допоміг?»

— Знаєш, — задумливо мовив некромант, — інквізитори підтримають у війні Ланверію, то й так зрозуміло, але… Можливо на полі бою я й сам виступлю й поведу свою армію.

Ельез хижо всміхнувся, помічаючи, як дівчина завмерла чи то від страху, чи то від здивування, чи то від захоплення.

«Що ж, пташечко… Настільки швидко ти прилетиш, коли я візьму у полон твоє найдорожче? Чи будеш благати про помилування, збереження людських життів? Чи сховаєшся у гнізді й будеш чекати?»

Ельез прекрасно знав подальший план дій. Тримаючи в руках мереживні трофеї, він підійшов до старованної книги у темній, пошарпаній обкладинці й почав гортати сторінки.