За гранню - Анна Несторова

Сиділа біля вогнища, намагаючись зігрітись. У ті миті для неї не існувало нічого, окрім мірного коливання магічного вогню. Дощ давно закінчився, принісши у грань трохи свіжості та нових відтінків неба. Ледь чи не вперше тут грали багряні кольори, переливаючись в рожево-оранжеві. Здавалось: якісь маленькі натяки на сонце показались.

— Я, — прохрипіла дівчина, — я… Чудовисько.

Каур замучений вийшов з тіней, несучи у руках флягу та пакунок.

— Довго думала? — невдоволено буркнув, зупинившись.

Втома — його вірна супутниця, котра обіймала чоловіка з голови до ніг. Він опустився на камінь напроти, ігноруючи вологу після дощу. Все погляду з доньки не зводив, уважного й пронизливого.

— Ти не розумієш, — голос затремтів, — ти… Ти…

— Живеш на світі лиш день, старий бовдуре, — перебив він, протягнувши флягу, — звичною долею, без магії, ти не нащадок великого й древнього роду, а ніхто. Це ти хочеш сказати?

Де Ледьєр дістав з пакунка, обережно розмотавши тканину на майстерно сплетеному кошичку з лози, декілька тістечок. Одне закинув до рота, інше — протягнув їй. Хто б міг повірити, що відважний воїн любить ласувати солодощами королівської няньки й просить кожен день для себе їх пекти? Хаврен відкусила, відчуваючи знайомий присмак лимона та ягід. Батько сьогодні — чарівник, не дивлячись на обладунки, котрі місцями заляпані кров’ю.

— Тьма захопила мене, — прошепотіла, відчуваючи, як відчай розливається по тілу з кожним ударом серця, — така злість захопила, що ледь втекла.

Травниця чітко бачила три нитки життя Наяра. Незвична людина, маг, адже у смертних зазвичай одна. Вона напружилась, потягнувшись магією до Каура. Той навіть оком не повів, лиш хмикнув. Нічого. Він перед нею — пустий аркуш паперу, правда чорного, вимащеного сажею.

Згадала й бажання перерізати нитки Наяра, дотягнутись декількома чорнильними відростками, знищити енергію мага та й подивитись на згасання останніх крапельок його життя. Тремтіла. Їй явно дали зрозуміти — некромант знає де вона. Його обличчя з хитрою посмішкою з’явилось перед очима, коли Хаврен відкривала портал до грані. Саме тому Морвен отримала поранення, бо непередбачуваний викид магії шкодить й матерії духів. Переповіла батькові всі здогадки, уникаючи погляду, перебираючи тканину плаття.

— Він й справді дотягнувся до тебе, — зітхнув Каур й протер обличчя хустиною, — щоправда, не довго музика грала, а сопілка зламалась, струни арфи перерізали ножицями, а горе музику повісили, — хмикнув. — В Шарнії не все так просто, як ти встигла здогадатись. Наслідки нейтралізували швидко, все ж прихисток ордену, що з некромантами бореться саме під землею саду у таємних тунелях.

Хаврен поморщила лоба.

— Ордену?

— Так, — він склав руки на грудях, — моя друга дитина, якщо так можна сказати, радість й горе одночасно — вивчені маги, котрі знешкоджують наслідки темного впливу на світ.

— Й чому я про це дізнаюсь тільки зараз? — розвела руками й сердито пробуркотіла. — Як завжди: про договір з генеральською родиною вже майже перед умовним заміжжям, про це зібрання магів…

— Не всі таємниці тобі потрібно відати, — мовив Каур, потягнувшись, — сон спокійнішим стане.

— Дякую, — Хаврен підвелась й склонилась манірно, — спасибі батечку за науку, до нічних жахів ще додам можливі змови світу й полишу сни навіки.

На її слова співбесідник лиш склав руки на грудях й невдоволено зиркнув.

— Годі гратись! Виходь з грані, промокла вже, тремтиш, як та осина під поривами вітру!

Він опинився біля неї та вхопив за ліктя. У очах — гроза й буря, котра має намір зчинити такий гамір… Здається, на Хаврен зараз виллється багато нових обставин.

— Іншим загрожує небезпека, якщо я поруч, — прошипіла вона, — невже ти не розумієш? Я не зможу себе проконтролювати…

— Й що ж вас так засмутило, вельмишановна пані? Небо не того кольору? Молоденькі воїни чи маги зовсім не вправні у роботі?

Каур засміявся, потішаючись з чогось, вочевидь, вчергове на нього нахлинули спогади.

Хаврен готова батька спопелити поглядом. Навіть тут у грані вона відчувала тонку нитку, що якось поєднувала її з некромантом та несла страх й жах, маленьку капельку бажання знищувати все, що покажеться на шляху. Вона дивувалась своїй новій суті, а ще більше страшилась нових відростків ниток, котрі тягнулись з вогнища — сірі, плавно переходили в чорні, а потім — знову біліли. Закусила губу, ледь не прокусивши й до того ранену плоть до крові. Біль — черговий, вічний супутник, що здається не полишить Хаврен ніколи, приліпившись до шиї та спини вірним паразитом.

Вона не стала казати батьку про «новини» у своїй магії. Побоялась наслідків, все ж в душі жевріла хоч й маленька, але надія — їй просто здалось, травниця ще хворіє й от всяка напасть мерещиться.

— Наяр, — прошепотіла, потупивши погляд й відвернувшись.

Відчувала: щоки наливаються рум’янцем. Маг не був чужою людиною, ледь сам не загинув у тому клятому лісі, де духи живуть. Іноді дівчина відчувала до нього симпатію, соромилась почуттів, що настигали час від часу. До божевілля хотілось все ж побачити який той Наяр без ілюзії, розкрити таємницю й втішитись. Хаврен любила загадки, але ця розтягнулась на довго, вся ніяк не піддавалась, втікала крізь пальців, як пісок.