Джинґо - Террі Пратчетт

— Так, — мовив Ваймз. — Моркво, Анґво… я доручаю цю справу вам. 

— Сер, але я не розумію, — мовив Морква. — Я спантеличений. Здається, ви казали, що розслідуванням займаються Фред із Ноббі? 

— Так, — підтвердив Ваймз. 

— Але ж… 

— Сержант Колон і капрал Ноббс розслідують, чому покійний Оссі намагався вбити Принца. І знаєте, що? Вони знайдуть безліч зачіпок. Я це просто знаю. Нутром чую. 

— Але ж ми знаємо, що він не міг… — почав було Морква. 

— Правда, весело? — урвав його Ваймз. — Не хочу, щоб ви заважали Фреду. Просто… розпитуйте людей. Запитайте в Це-Я-Зробив Дункана чи Сідні Кособокого, ті завжди тримають вухо гостро. Чи в Порадниць або Лілі Добропори. Чи в пана Повзуна, давненько його не було видно, але… 

— Він помер, сер, — повідомив Морква. 

— Що, Смердючий Повзун? Коли? 

— Минулого місяця, сер. На нього впав ліжковий каркас. Нагла смерть, сер. 

— Ніхто мені не сказав. 

— Вам було не до цього, сер. Але ви докинули трохи грошей у конверт, з яким носився Фред, сер. Десять доларів, що, відмітив Фред, було дуже щедро. 

Ваймз зітхнув. Точно, конверти. Останнім часом Фред тільки те й робив, що розгулював з конвертами. То хтось помер, то якийсь товариш із Варти втрапив у халепу, чи проводили лотерею, чи знову забракло грошей на чай, чи ще якесь заплутане пояснення… Тож Ваймз без питань здавав гроші. Найпростіший спосіб. 

Старий Смердючий Повзун… 

— Вам слід було про це сказати, — дорікнув він. 

— Ви тяжко працювали, сер. 

— Може, маєте ще якісь вуличні новини, про які я не знаю, капітане? 

— Наче не пригадую, сер. 

— Гаразд. Що ж… дивіться, в який бік дме вітер. Дуже уважно. І нікому не довіряйте. 

У Моркви був схвильований вигляд. 

— Ем… я ж можу довіряти Анґві, правда? — запитав він. 

— Ну, звісно, ви… 

— І вам, імовірно. 

— Мені — так, вочевидь. Це навіть не обго… 

— Капралу Малодупко? Вона може бути дуже корисною… 

— Смішинці, так, звісно, можете довіряти… 

— Сержанту Щебеню? Я завжди вважав, що йому можна довір… 

— Щебінь, так, він… 

— Ноббі? А йому я… 

— Моркво, здається, він не те мав на увазі, — мовила Анґва, смикаючи його за руку. 

Морква занепав духом. 

— Мені ніколи не імпонували… ну, знаєте, всякі непорядні витівки, — пробубнів він. 

— Жодних доповідей, — мовив Ваймз, вдячний за це маленьке помилування. — Це… неофіційне завдання. Але офіційно неофіційне, якщо ви розумієте, про що я. 

Анґва кивнула. Морква і далі сидів як у воду опущений. 

Вона перевертень, думав Ваймз, звісно, вона розуміє. Але і від людини, яка, формально, є ґномом, очікується, що вона має уявлення про хитрощі. 

— Просто… слухайте, про що говорять на вулицях, — мовив Ваймз. — Вулицям усе відомо. Поговоріть зі… Сліпим Г’ю… 

— Боюся, що він упокоївся минулого місяця, — мовив Морква. 

— Хіба? Але ніхто мені не сказав! 

— Здається, я надіслав вам телеграму, сер. 

Ваймз винувато глипнув на свій захаращений стіл і стенув плечима. 

— Спокійно все вивчайте. Копайте вглиб. І нікому не… Майже нікому не довіряйте. Домовились? Тільки надійним людям. 

— Ну ж бо, відчиняйте! Варта турбує! 

Капрал Ноббс смикнув сержанта Колона за рукав і прошепотів йому щось на вухо. 

— Не Варта турбує! — виправився Колон, знову загрюкавши в двері. — Нічого пов’язаного з Вартою! Ми звичайні цивільні, ясно? 

Двері трохи відслонилися. 

— Так? — немов брязнув дрібними монетками голосок. 

— Маємо до вас кілька запитань, добродійко. 

— Ви з Варти? — запитав голос. 

— Ні! Здається, я тільки-но поя… 

— Вали звідси, лягавий! 

І двері з гуркотом захряснулись. 

— Ми точно в правильному місці, сержанте? 

— Гаррі Каштанчик казав, що бачив, як сюди заходив Оссі. Ну ж бо, відчиніть! 

— На нас усі дивляться, сержанте, — зауважив Ноббі. По всій вулиці повідчиняли двері та вікна. 

— Не називай мене сержантом, коли ми у цивільному! 

— Правду кажеш, Фреде. 

— Клич мене… — Колон завагався щодо свого статусу. — Що ж, для тебе я Фредерік, Ноббі. 

— І вони хихотять, Фред… е… ріку. 

— Ми не хочемо підняти всіх на вуха, Ноббі. 

— Правильно, Фредеріку. І можеш кликати мене Сесіль, дякую. 

— Сесіль? 

— Це моє ім’я, — холодно відповів Ноббі. 

— Хай буде по-твоєму, — мовив Колон. — Просто не забувай, хто тут старший цивільний, гаразд? 

Він знову загрюкав у двері. 

— Ми чули, ви здаєте кімнату, добродійко! — прокричав він. 

— Геніально, Фредеріку! — похвалив його Ноббі. — Це було збіса геніально! 

— Ну, я ж усе-таки сержант, правильно? — прошепотів Колон. 

— Ні. 

— Е… та… точно… але ти щоб не забував, ясно? 

Двері миттю відчинилися. 

Лице жіночки, що стояла по той бік дверей, застигло в гримасі, яка не змінювалася роками — її немов виліпили з масла, а тоді залишили на сонці. Але її волосся було непідвладне віку. Воно було дико рудої барви і збите на маківці страшною грозовою хмарою. 

— Кімната? Так би зразу і сказали, — мовила вона. — Два долари в тиждень, заборонено приносити тварин, готувати, водити дівиць після шостої ранку, якщо вам не підходить, є ще тисячі охочих, ви з цирку? У вас такий вигляд, ніби ви з цирку втекли[8]. 

— Ми… — почав Колон і затнувся. Безсумнівно, існувало ще чимало професій, крім поліцейських, але зараз йому нічого не спадало на думку. 

— …актори, — закінчив Ноббі. 

— Тоді з вас завдаток на тиждень вперед, — уточнила жінка. — І щоб без гидких чужоземних звичок. Це пристойний будинок, — додала вона всупереч наявним доказам. 

— Нам би спершу побачити кімнату, — попросив Колон. 

— О, ви перебірливі, еге? 

Вона повела їх нагору. 

Кімнатчина, яку так передчасно звільнив Оссі, була невеличка і порожня. На прибитих до стіни гвіздках висіло кілька одежин, а гора обгорток і пакетів з жирними плямами вказувала на те, що Оссі був людиною, яка купляла харч на вулиці. 

— Чиї це речі? — запитав сержант Колон. 

— О, його тут вже немає. Я попереджала його, що вижену, якщо він не заплатить. Я все викину до вашого заселення. 

— Ми самі повикидаємо, — пообіцяв сержант Колон. Покопирсавшись у капшукові, він витягнув звідти кілька доларів. — Прошу, міс…? 

— Місіс Тринька, — представилась місіс Тринька. Вона скоса на них зиркнула. — Ви вдвох оселяєтеся чи як? 

— Нє, я його охороняю, — сказав Колон, дружно до неї вишкірившись. — А то не має відбою від жінок, яких аж притягує його сексуальний магнетизм. 

Місіс Тринька строго зиркнула на шокованого Ноббі і квапливо вийшла за двері. 

— Нашо ти це сказав? — запитав Ноббі. 

— Ми ж її позбулись, чи не так? 

— Ти на мене наїхав, і не думай навіть заперечувати! Це тому, що я зараз переживаю емоційну як‑її-там, еге ж? 

— Це всього лише жарт, Ноббі. Всього лише жарт. 

Ноббі зазирнув під вузеньке ліжко. 

— Овва! — вигукнув він, і всякі емоційні як‑їх-там як рукою зняло. 

— Що таке? Що таке? — запитав Колон. 

— Схоже на цілу колекцію «Луків та стріл»! І… — Ноббі витягнув на світло ще один стосик абияк надрукованих журналів, — тут є «Воїн удачі», дивися! І «Зручні облогові машини»… 

Колон гортав сторінку за сторінкою з дуже схожими людьми з дуже схожою зброєю особистого знищення в руках. 

— Треба бути трохи того, щоби цілими днями таке читати, — сказав він. 

— Ага, — погодився Ноббі. — Ой, не клади цей назад. Це серпневий випуск, якого в мене нема. Постривай, там